Наступного дня професор написав їй сам. Таке траплялося нечасто: листування він не любив і завжди віддавав перевагу живій розмові.
«Марто, як ви? Сподіваюся, у вас усе гаразд. Коли матимете час, зателефонуйте».
Вона перечитала повідомлення двічі.
«Усе добре. Зателефоную в неділю ввечері».
У п’ятницю Марта працювала спокійно. Нових доручень від Вербицького не було, поточний звіт наближався до фінальної версії. О пів на шосту вона вже збиралася йти, коли у відділ зайшла Мирослава.
— Орест Павлович просить зайти.
На двадцять третьому поверсі Вербицький сидів за столом. Перед ним не лежали ні теки, ні роздруківки. Порожня стільниця виглядала незвично, майже тривожно.
— Сідайте.
Марта сіла.
— Випробувальний термін закінчується за одинадцять днів, — сказав він. — Я вирішив не чекати. Ви зараховані до штату.
Вона дивилася на нього, не одразу розуміючи, що важливіше: дострокове рішення чи те, що він повідомив його без жодної церемонності.
— На позицію молодшого аналітика?
— Старший аналітик другого рівня.
— Не молодший?
— Молодший аналітик — посада, на яку ви прийшли. Другий рівень — те, що ви показали.
— Ковальчук погодиться?
Вербицький подивився на неї майже здивовано.
— Це не його рішення.
— Він буде проти.
— Імовірно.
— Ви розумієте, що це ускладнить вашу позицію в раді?
— Левченко, — тихо сказав він, — ви прийшли торгуватися чи ухвалити рішення?
Марта витримала паузу.
— Ухвалити.
— Тоді в понеділок підпишете договір у Мирослави.
Він відкрив теку збоку й узяв ручку, показуючи, що розмову завершено. Марта підвелася.
— Оресте Павловичу.
Він підняв очі. Вона вперше звернулася до нього на ім’я та по батькові першою.
— Я хочу сказати вам дещо. Але не зараз.
— Коли?
— Коли настане правильний момент.
Він дивився рівно, без нетерпіння.
— Добре. Ідіть.
У ліфті Марта бачила своє відображення в металевих дверях і думала не про підвищення. Вона думала про лист професора, про те, що він прийшов саме тепер, і про те, що момент, який вона сама назвала правильним, може виявитися ближчим, ніж їй хотілося…
