На той час Марта підготувала дев’ять звітів: п’ять за прямими дорученнями Вербицького і чотири в межах поточної роботи відділу. Жоден не повернувся без предметних зауважень, але жоден не відхилили. Ковальчук за цей період двічі розмовляв із Мирославою. Про що саме, Марта не чула, та Ірина якось обмовилася: ішлося про «доцільність тримати в аналітиці людину без досвіду». Вербицький публічно не реагував. Або реагував так, що збоку цього не можна було помітити.
У середу, за дванадцять днів до завершення випробувального терміну, Марта затрималася довше, ніж планувала. Не через термінове завдання — поточний звіт був майже готовий. Просто один розрахунок не давав відчуття завершеності, і вона хотіла довести його до крапки, перш ніж вимкнути ноутбук.
Близько восьмої вечора відділ спорожнів. Мирослава давно пішла з приймальні, охорона на поверсі змінювалася, скляні переговорні темніли віддзеркаленнями порожніх столів. Марта вийшла в коридор набрати води й почула голоси за дверима однієї з переговорних. Жалюзі були опущені, двері причинені нещільно. Говорили тихо, але розбірливо.
Перший голос вона впізнала одразу. Ковальчук.
— Не розумію, навіщо ти її тримаєш. Вона вже двічі створила проблеми.
Другий голос був старший, незнайомий.
— Орест сам вирішує, кого тримати. Він дорослий.
— Його рішення коштувало нам трьох тижнів щодо «Тихої Гавані».
— Його рішення зберегло холдингу обличчя на раді. Якби зайшли без закритої ставки, ти сам розумієш, чим би це пахло.
Пауза.
— Ти з ним говорив? — спитав Ковальчук.
— Ні. І не збираюся. Це його справа.
— Яка ще його справа, Арсене? Вона учениця Павла.
Марта завмерла біля стіни, тримаючи порожню склянку.
— Це означає тільки те, що в неї сильна школа, — відповів другий чоловік.
— Ні. Це означає, що вона або випадковість, або ні. І я не знаю, що гірше.
— Ти надаєш забагато значення речам, які не стосуються бізнесу.
— До бізнесу стосується все. Особливо коли директор перестає бути холодним.
Усередині зашурхотіли кроки. Марта тихо повернулася до свого столу, сіла, вдягла навушники й не ввімкнула музику. За дві хвилини двері переговорної відчинилися. Ковальчук пройшов повз, не глянувши на неї. Слідом вийшов немолодий чоловік із текою. Він теж не повернув голови.
Марта просиділа ще двадцять хвилин, потім зібрала речі й пішла.
Удома вона відкрила ноутбук і набрала ім’я Павла Даниловича Вербицького. Сторінки кафедри вона знала майже напам’ять ще з часів навчання, але тепер шукала не розклад, не публікації й не наукову школу. За пів години знайшла старе інтерв’ю в університетському виданні. Професор говорив про студентів, фінансовий аналіз, зміни в професії за два десятиліття. Наприкінці журналіст запитав про сім’ю.
Відповідь була коротка.
«Із сином ми давно не спілкуємося. Це мій біль, але я не буду робити з нього газетну історію».
Більше нічого.
Марта закрила ноутбук. Вона знала й інше — не з інтерв’ю, а з трьох років роботи поруч із професором. Павло Данилович був суворим науковим керівником, вимогливим до межі, після якої студент починав сумніватися, чи здатен узагалі мислити. Він не хвалив. На помилки вказував так, що хотілося встати й піти. Дехто йшов.
Марта залишилася. Досить рано вона зрозуміла: він не принижує. Він перевіряє. Той, хто витримає, виросте. Той, хто не витримає, ще не готовий.
Тепер їй здавалося, що Орест Вербицький колись міг не витримати. Або витримав, але заплатив за це надто дорого. Пішов, зробив себе без батька — на зло, всупереч, а можливо, і завдяки. Та все це були тільки здогади. Правди вона не знала…
