Ближче до полудня до її столу підійшов Степан Романович Ковальчук. Марта знала його з корпоративних матеріалів: міцний чоловік років п’ятдесяти п’яти, важке підборіддя, звичка тримати руки в кишенях піджака так, ніби він не входить у приміщення, а займає його. Він зупинився поруч і подивився на екран.
— Закордонний портфель, — сказав він. Не запитав, а констатував.
— Так, — відповіла Марта, не повертаючись.
— Вербицький вас навантажує.
— Це моя робота.
— Молодий спеціаліст на випробувальному терміні не має виконувати обсяг старшого аналітика. Якщо вас перевантажують, існує кадрова служба.
Марта повернулася до нього.
— Мене не перевантажують. Я справляюся.
Ковальчук усміхнувся. Усмішка була м’яка, майже привітна, але доброзичливості в ній не було.
— Щодо «Тихої Гавані» ви написали дуже обережно.
— Точно.
— Іноді це те саме.
— Не в аналітиці. Обережність і точність — різні речі. Я обрала точність.
Усмішка звузилася.
— Цікава ви, — сказав він так, ніби говорив про неї комусь за її спиною. — Побачимо.
Він пішов. Марта повільно видихнула крізь ніс і повернулася до таблиці.
За годину прийшов лист від Вербицького. Без теми.
«Ковальчук підходив?»
Вона відповіла майже відразу:
«Так».
Через три хвилини з’явилося друге запитання:
«Про що?»
Марта кілька секунд думала й написала:
«Про “Тиху Гавань” і про те, що мене перевантажують. Я сказала, що справляюся».
Відповіді не було майже двадцять хвилин. Потім прийшло одне слово:
«Добре».
Суботу Марта провела за робочим столом удома. Неділю також. Увечері вона зібрала фінальний файл: шістдесят чотири сторінки, п’ять компаній, три юрисдикції, порівняння з бенчмарком і матриця ризиків у кінці. Окремим додатком додала методологічну записку: де дані підтверджені напряму, де використано переклад із застереженням, де термінологія може мати допустиму похибку.
У понеділок о 8:55 звіт пішов Вербицькому. О 9:15 прийшла відповідь: «Зайдіть о десятій».
Коли Марта увійшла, він уже читав роздруківку. На полях було менше олівцевих позначок, ніж зазвичай. Він навіть не привітався.
— Методологічна записка. Для чого?
— Щоб адресат розумів, яким даним можна довіряти повністю, а де потрібне обережне трактування.
— Хомин цього не робив.
— Тому його роботу й повернули, — сказала Марта. — Він не відділив підтверджені цифри від приблизно перекладених. Якщо на такій основі ухвалювати рішення, ніхто не розуміє, чому саме вірить.
Вербицький підвів очі.
— Матриця ризиків. Третю компанію ви поставили в червону зону.
— Так. У неї є позабалансові зобов’язання, яких не видно в основній звітності. Вони розкриті лише в примітках до консолідованого звіту структури з острівної юрисдикції.
— Ковальчук рекомендував збільшити позицію щодо цієї компанії.
— Я бачила його записку. Він спирався на основну звітність без приміток.
— Ви розумієте, що прямо суперечите члену ради?
— Цифри не зобов’язані збігатися з позицією членів ради.
Вербицький закрив теку й підвівся. Як завжди, відійшов до вікна, наче між ним і почутим мала з’явитися відстань.
— Ковальчук домагатиметься вашого переведення або звільнення.
— Розумію.
— І?
— І нічого. Я прийшла працювати аналітиком, не вибудовувати стосунки з радою директорів.
Він стояв до неї спиною. Мовчання тривало майже хвилину.
— Звіт прийнято. Ідіть.
Марта підвелася.
— Левченко.
Вона зупинилася.
— Анонімні записки на вашому столі — не від мене.
Марта обернулася. Він досі не дивився на неї.
— Я знаю.
— Звідки?
— Ви б підписалися.
Після паузи він повторив:
— Ідіть.
Вона вийшла, чітко розуміючи, що до кінця випробувального терміну залишилося два тижні. Вона рахувала дні не через тривогу, а тому, що знала: рішення буде не формальним і не колективним. Воно буде його…
