Того самого дня, рівно о шістнадцятій, від Вербицького прийшло нове завдання. Цього разу лист був довший: портфельний огляд закордонних активів. П’ять компаній, три юрисдикції, консолідована оцінка ризиків за кожною позицією, порівняння з бенчмарком. Частина звітності — іноземною мовою й у міжнародному діловому форматі. Строк — наступний понеділок, дев’ята ранку.
Марта перечитала лист двічі. П’ять компаній, три юрисдикції, документи кількома мовами, шість днів разом із вихідними. Аналітик із досвідом у такому напрямі попросив би щонайменше два тижні.
Вона відкрила архів. Три компанії зі східного ринку, одна з острівної фінансової зони, одна з південної торговельної юрисдикції. Майже три сотні сторінок, приблизно третина — з ієрогліфічною звітністю та складними примітками.
Кирило проходив повз і скосив погляд на екран.
— Закордонний портфель?
— Так.
— До понеділка?
— Так.
Він зупинився.
— Цим Хомин займався. Три тижні сидів, половину здав, Вербицький повернув.
— Де він зараз?
— У дальній філії, в регіональному відділі.
Марта кивнула й відкрила перший файл.
— Ти хоч мову читаєш?
— На базовому рівні. Фінансову термінологію розумію.
Кирило хотів щось додати, але промовчав.
У середу й четвер Марта йшла з офісу після восьмої вечора. Охоронець на вході вже впізнавав її й лише кивав, не питаючи перепустки. У відділі вона залишалася останньою з аналітиків. Кавомашина надвечір шуміла голосніше, скляні переговорні відбивали порожні столи, а рядки звітності повільно складалися в карту ризиків. Іноді Марта відкидалася на спинку крісла й кілька секунд дивилася не в екран, а в темне скло навпроти, де відбивалося її власне втомлене обличчя. Потім поверталася до приміток: саме там найчастіше ховалося те, заради чого треба було прочитати весь документ.
У п’ятницю вранці вона знайшла на столі аркуш. Не службовий лист, не записку на бланку — просто роздрукований рядок без підпису:
«Не старайтеся надто сильно. Тут цього не оцінять».
Марта прочитала, відсунула шухляду, поклала аркуш усередину й увімкнула ноутбук. Записка не налякала її, але простір відділу став тіснішим, ніби за порожніми столами раптом з’явилися невидимі спостерігачі. Вона не стала шукати автора. У цих словах не було інформації, лише спроба змінити її темп і змусити озиратися перед кожним рухом…
