З ґанку будинку Романа ми вийшли вже після півночі. Повітря пахло сирою землею і хвоєю, у темних вікнах сусідніх котеджів не горіло світло. У голові більше не було хаосу. Кожна деталь знаходила своє місце: вагітність, клініка, корпоратив, підстава, липові договори, дивна готовність Мар’яни допомагати з паперами. Ми запізнилися на кілька місяців, але ще встигали перекрити головний потік.
Через перевірені ділові контакти я зв’язався із Соломією Марченко — незалежною фінансовою аудиторкою і судовою експерткою у будівельній сфері. Ми перетиналися на професійних заходах; я знав її як людину старої школи, яка не вірить красивим промовам, зате вміє читати первинні документи так, як лікар читає кардіограму. Почувши суть справи, вона не ставила зайвих запитань. Лише попросила доступ до договорів, виписок, платіжок і архіву.
Для роботи ми зняли непримітне приміщення в архівному корпусі на околиці міста, подалі від центрального офісу і цікавих очей. Там кілька днів і ночей поспіль ішов тихий, виснажливий бій. Соломія сиділа над стосами паперів, звіряла дати, рахунки, обсяги робіт, акти, підписані мною майже навмання, і поступово витягала назовні скелет схеми.
— Масштаб виведення коштів величезний, — сказала вона одного разу під ранок, втомлено потерши перенісся. — Але не безнадійний. Якщо діяти швидко, рух за цими договорами можна зупинити, а самі контракти перетворити на докази шахрайства.
Я стояв поруч із її столом і дивився на перекреслені суми. Від думки, що ще кілька днів довіри Мар’яні могли залишити від моєї фірми одну назву, всередині холонуло. Соломія працювала без метушні: помітки в блокноті, короткі дзвінки, запити, звірки, розрахунки. Кожен фіктивний субпідряд Романа отримував доказ відсутності реальних робіт. Кожен платіж ставав частиною ланцюга. Кожен договір, який Мар’яна підкладала мені серед звичайної рутини, перетворювався на камінь майбутнього захисту.
Вона змусила нас зібрати всі первинні документи, навіть ті, що здавалися другорядними: журнали допуску на об’єкти, накладні, акти приймання матеріалів, листування з виконробами, внутрішні службові записки. Там, де шахраї розраховували на мою втому і довірливість, Соломія знаходила порожнечі. Фірма нібито виконувала роботи, але бригади не заходили на майданчик. Матеріали нібито постачалися, але склад їх не приймав. Підписані суми існували лише на папері, і саме цей папір тепер починав працювати проти тих, хто його вигадав.
За ці дні між нами виникла дивна спокійна довіра. Не спалах, не романтична ілюзія, а впізнавання двох дорослих людей, яким уже нецікаві маски. В архівній кімнаті, серед запилених папок і тихого шелесту документів, із Соломією було безпечніше, ніж у моєму великому домі. Вона не жаліла мене вголос, не ставила зайвих запитань, але іноді одним поглядом давала зрозуміти, що бачить не лише цифри, а й людину, яку зрадили надто близько.
Я ловив себе на тому, що поруч із нею мені не треба виправдовуватися за різкість, мовчання, втомлений погляд. Соломія не заповнювала пауз порожніми словами. Могла годинами працювати, потім підвести голову і поставити одне точне запитання, яке відразу повертало мене до суті. Після м’яких інтонацій Мар’яни ця прямота здавалася майже ліками. У ній не було прагнення сподобатися, і тому кожна її участь сприймалася чесною, не вивченою заздалегідь.
Одного разу вона відставила чашку з остиглою кавою і сказала:
— Іноді найважчий баласт — той, який ми роками називали домом. Скидати боляче, але інакше корабель іде на дно.
Я вперше за довгий час усміхнувся без зусилля. А вдома Мар’яна все так само приносила мені чай, тихо зітхала біля дверей і переконувала, що завтрашній суд «поставить крапку» в нашій біді. Вона не знала, що крапка вже готова — тільки стояти їй доведеться не в її сценарії…
