У ніч перед судовим засіданням я майже не спав. Мар’яна лягла раніше, але кілька разів заходила до кабінету, ніби перевіряла, чи я на місці, чи не зірвався, чи не змінилося щось у моїй покірній втомі. Вона говорила м’яко:
— Завтра все закінчиться. Ти підпишеш папери, ми закриємо історію з Юрієм, а потім думатимемо, як жити далі. Я поруч, Даниле.
Я кивав і дивився в документи, хоча читати вже нічого не треба було. Усе було готово: матеріали Віри, зізнання Романа, аудіозаписи, фінансовий висновок Соломії, позиція адвоката. Наш представник, холодний і точний Максим Гордейчук, двічі повторив мені телефоном: не сперечатися раніше часу, не реагувати на провокації, дати опонентам розкритися.
Вранці Мар’яна довго вибирала одяг. Вона вдягла строгий елегантний костюм, що підкреслював округлений живіт, і біля дзеркала кілька разів змінювала вираз обличчя — втома, гідність, тиха скорбота. Я спостерігав мовчки і думав, скільки років приймав її маски за правду.
До суду вона з’явилася в оточенні адвокатів Клима. Самого Руденка в залі не було, але його присутність відчувалася в дорогих портфелях, самовпевнених усмішках і нетерплячому постукуванні пальців по столу. Юристи поводилися так, ніби прийшли не на спір, а на оформлення заздалегідь купленої перемоги. Мар’яна сіла трохи осторонь, укуталася хусткою і час від часу прикладала до очей мереживну хустинку…
