Щоб зрозуміти, чому коротка фраза Богдана так різко вибила з мене повітря, треба повернутися до того, що було раніше. Легкого життя в мене ніколи не виходило. У молодості я встиг повірити в просте, тихе щастя: скромне весілля, кілька друзів, орендована квартира, великі плани, яким було тісно на маленькій кухні. Моя перша дружина загинула через три місяці після вінчання. Машина збила її на переході серед білого дня, коли місто жило звичайною метушнею і ніхто не думав, що один вереск гальм розірве чиюсь долю навпіл.
У лікарняному коридорі пахло хлоркою, мокрим одягом і безнадійним очікуванням. Черговий лікар довго дивився вбік, ніби шукав слова на стіні. Потім нарешті промовив тихо, майже винувато:
— Даниле Романовичу, прийміть співчуття. Ваша дружина була на дуже ранньому терміні вагітності.
Я тоді не впав лише тому, що поруч опинилася стара лікарняна тумба. Вчепився в її край і не одразу зрозумів, що пальці побіліли. Крику не було, сліз теж. Організм, мабуть, вирішив, що біль надто великий, і вимкнув усе зайве. Уже пізніше, вдома, я годинами сидів на підлозі біля ліжка і дивився на її капці, на кофту, кинуту на спинку стільця, на гребінець із кількома волосинами. Кожна річ доводила, що життя було поруч зовсім недавно, але тепер зникло так раптово, що розум відмовлявся прийняти порожнечу.
Слова лікаря про вагітність жили в мені окремо від слів про смерть. Вони не поєднувалися, як дві половини однієї правди, а різали зсередини різними лезами. Після цього вісім років я не підпускав до себе особисте життя. Йшов у будівництва, переговори, креслення, бетон, залізо, нічні розрахунки. Там усе здавалося чеснішим. Якщо балка прорахована неправильно, її поведінку видно. Якщо матеріал поганий, він рано чи пізно себе видасть. Люди ж уміли руйнуватися мовчки й іти так, що після них залишалася тільки тиша.
Удруге я одружився обережніше. Без юнацької впевненості, без гучних обіцянок, із надією на спокійну гавань. Вона була старша за мене на кілька років — розсудлива, м’яка, така, що вміла не вимагати від життя неможливого. Наш шлюб протримався вісім місяців. Одного ранку, за звичайним сніданком, вона потягнулася по чашку і раптом осіла на стілець. Я встиг підхопити її, але це вже нічого не змінило. Розрив аневризми забрав її миттєво, просто на кухні, серед запаху чаю і теплого хліба.
Після похорону я довго не міг пити ранковий чай. Здавалося, в роті щоразу знову з’являється той остиглий присмак, із яким я сидів поруч із її нерухомою рукою і чекав лікарів, хоча вже розумів: чекати нічого. Люди говорили правильні слова — тримайся, час мине, ти сильний. Я ненавидів це слово. Сила не повертала жодну жінку, яку я втратив. Вона лише змушувала вставати вранці, застібати сорочку, виходити до людей і робити вигляд, що всередині не вигоріла половина життя.
Після другої втрати в мені оселилася суха настороженість. Я не став жорстоким, але став надто обережним. Кожен рівний день здавався мені не подарунком, а паузою перед новим ударом. Тому, коли в моєму житті з’явилася Мар’яна, я тримався за неї так, як людина тримається за єдину дошку на темній воді…
