До цього оголошення вони з Миколою Івановичем довго обговорювали те, як протікатиме її вагітність. Залишатися в рідному місті було не можна, а їхати в обласний центр Ірина не хотіла. «Якщо вже й змінювати своє життя кардинально, то краще буде, якщо вона віддасть перевагу столиці, а не невеликому провінційному місту».
— Ти ніколи там не була, — відповів Микола Іванович. — І ти уяви не маєш про те, як це — жити у величезному місті.
— Я хочу жити в столиці. А ще я хочу влаштуватися на хорошу роботу після того, як… Ви розумієте, про що я говорю? Зараз, коли я закінчила інститут і отримала диплом, я не можу знайти роботу, бо перебуваю при надії. Я втрачаю рік свого життя заради того, щоб зробити ваше з дружиною життя повноцінним і щасливим. І я хочу отримати компенсацію за свою жертву.
Гущин посміхнувся, дивлячись в обличчя Ірини. Він явно не очікував від неї таких запитів.
— Ти вирішила не розмінюватися на дрібниці, — сказав він, і його губи роз’їхалися в усмішці. — А думаєш, що життя в столиці цукор? Вважаєш, що якщо ти зачепишся в столиці, то чогось досягнеш? Ти ж порожня, ти дурне й наївне дівчисько. Як ти можеш на щось розраховувати, маючи в голові нісенітницю?
Микола Іванович продовжував ображати Ірину, але вона вирішила, що не буде піддаватися на ці провокації. Раніше він говорив їй про те, що ніколи б не зв’язався з дурною жінкою, а тепер виходило, що за весь час їхнього роману він саме такою і вважав Ірину. Вона ні слова не сказала своєму колишньому коханцеві про те, що це він поводився нерозумно стосовно неї. Ірина все ще продовжувала боятися Гущина і не хотіла потрапити під його гарячу руку.
— Я вам усе сказала, — відповіла вона, намагаючись, щоб голос звучав впевнено й твердо. — Якщо ви не хочете приймати мої умови, я буду змушена розповісти батькам правду. І я не поїду в інше місто, крім столиці. Я не хочу жити тут або в обласному центрі, я хочу більшого. А ви мені обіцяли, що я маю право вибору.
— Я балотуватимуся на пост губернатора, — сказав їй Микола Іванович. — Після того, як я отримаю це місце, життя в області й у цьому місті кардинально зміниться. Ти ж обираєш величезне місто, в якому тобі буде далеко не солодко, а я не зможу тобі допомогти, хіба що фінансово.
— Мені не потрібна інша допомога від вас, — відрізала Ірина. — Мені достатньо грошей. Ви ж не дозволите мені бачитися з дитиною, ви хочете її забрати. То навіщо мені бачити малюка, якого ви в мене відберете? Ви хоч і вважаєте мене дурною і порожньою, але не можете не розуміти того, що я стану матір’ю дитини, яку в мене заберуть.
— Якщо ти в майбутньому пошкодуєш про прийняте тобою рішення, я вже нічого не зможу вдіяти, — суворо промовив Микола Іванович. — Ти будеш лікті кусати, просити мене все виправити, але я нічого не робитиму для того, щоб тобі допомагати, май на увазі.
Ірина кивнула. Вона розуміла, що йде на страшну й досить дивну угоду, в результаті якої вона залишиться без дитини, зате при грошах. У неї був вибір, зрештою вона могла втекти з міста, залишивши свого коханця без дитини й без можливості погроз на її адресу, але Ірина не захотіла. Вона ще не відчувала жодних почуттів стосовно зростаючого всередині неї малюка. Ірина ще не до кінця усвідомлювала всю серйозність і можливі наслідки прийнятого нею рішення.
Через кілька тижнів вона вже була в столиці. Приїхала поїздом на вокзал, взяла таксі, а потім продиктувала водієві адресу, яку їй написав у повідомленні Микола Іванович. Для Ірини він винайняв двокімнатну квартиру. І саме туди дівчина попрямувала відразу після приїзду до столиці. Вона була сповнена захвату. Їй хотілося скоріше розібрати всі речі, а потім до пізнього вечора гуляти найбільшим містом країни.
Власниця квартири, яка чекала на Ірину біля під’їзду, окинула дівчину байдужим поглядом. Напевно вона не знала всієї правди про становище Ірини й уяви не мала про те, що квартиру для неї винаймав її багатий і не дуже молодий коханець, який вирішив не називати свого справжнього імені.
— Андрій сказав мені, що ви плануєте жити в столиці як мінімум півроку, — діловито говорила власниця, поки Ірина оглядала квартиру.
Почувши незнайоме ім’я, дівчина спочатку напружилася, а потім зрозуміла, що Андрієм представився власниці квартири сам Микола Іванович.
— Так, саме так. Я приїхала до столиці на стажування. Мінімум півроку, але, швидше за все, довше…
— Це добре, — жінка кивнула, а потім ще раз подивилася на Ірину. — Мені якраз потрібні були мешканці на довгий термін. Майте на увазі, Ірино, у квартирі заборонено влаштовувати вечірки й шуміти. Район у нас хороший, сусіди пристойні, а ваш Андрій поручився за вас і пообіцяв мені, що проблем з вами у мене не буде.
— Не хвилюйтеся, буде саме так, як ви сказали, — відповіла Ірина.
А сама вже виглядала у вікно й захоплено розглядала сусідні будинки. Ніколи вона не жила в такому місці. Квартира була величезною для «двушки», обставлена за останнім словом техніки, навіть посуд на кухні виявився французьким і дуже якісним.
Щойно власниця пішла з квартири, Ірина одразу ж набрала номер Миколи Івановича.
— Я заселилася, — відзвітувала вона. — Що мені робити далі?
— Завтра відпочивай, а в понеділок ти повинна вийти на роботу. Стажування твоє не буде липовим, так що тобі доведеться як мінімум два місяці працювати.
— Я не проти роботи, — відповіла Ірина. — Навіть рада тому, що зможу займатися чимось корисним.
Ірина не кривила душею, вона й справді хотіла працювати й розвиватися. Після того як вона народить дитину, отримає гроші й повну свободу, їй буде необхідно влаштовувати своє власне життя. А Ірина мріяла про те, що зможе залишитися в столиці й отримати можливість влаштуватися в столиці всерйоз і надовго. Якщо вже Гущин вирішив відкупитися, нехай відкуповується по повній програмі.
— Май на увазі, — сказав він холодно, — жодних мужиків. Ти повинна займатися роботою, а потім підготовкою до народження дитини. Якщо я дізнаюся про те, що ти зустрічаєшся з яким-небудь столичним недотепою, ти повернешся додому, і другого шансу на щасливе майбутнє вже не отримаєш.
Ірина внутрішньо обурилася словам Гущина, але вголос за звичкою нічого не сказала. Їй, яка кілька років зустрічалася з Миколою Івановичем і жодного разу не подивилася на іншого чоловіка, було дуже прикро слухати від Гущина такі брудні слова. Ніколи Ірина не була легковажною і легкодоступною. Вона кохала і продовжувала кохати Миколу Івановича, навіть незважаючи на його несправедливі слова на свою адресу. Як взагалі вона могла лягати в ліжко з чоловіком, який в очі їй говорив одне, а позаочі вважав шмаркатою і доступною дівкою? І чому Ірина раніше не бачила в цьому чоловікові стільки поганого, скільки стало проявлятися після того, як вони перестали лягати в одне ліжко?
— Я ніколи собі цього не дозволяла, — крізь зуби сказала вона, а сама стиснула руки в кулаки. — Я ніколи не давала вам приводу для того, щоб вважати мене розпусницею.
— У тебе тоді був стимул, — усміхнувся в слухавку Гущин. — Ти ж була впевнена в тому, що так триватиме вічно.
— Я ніколи ні в чому не була впевнена поруч із вами, — відповіла Ірина.
А потім почула на свою адресу черговий потік слів про те, якою дурною і наївною селючкою вона була весь той час, що спала з мером. Слухаючи звинувачення та образи від Гущина, Ірина мовчки думала про те, що залишилося потерпіти зовсім недовго, а потім вона буде вільна і зможе робити все, що захоче. Всі ці роки, що Ірина була поруч із мером, вона тільки й робила, що намагалася відповідати його очікуванням і в жодному разі не ранити його самолюбство. Які б молоді люди не залицялися до неї і не намагалися отримати її взаємну симпатію, Ірина залишалася вірною Гущину і не відповідала на їхні залицяння. Серед них траплялися й цілком собі гідні чоловіки, з якими можна було б побудувати серйозні стосунки й навіть створити сім’ю.
Розмова з колишнім коханцем залишила неприємний осад, і Ірина всю ніч прокрутилася в ліжку, перебираючи в пам’яті залишки спогадів про те, як вони з Миколою Івановичем були щасливі. Тепер Ірині здавалося, що цей час назавжди залишився в настільки далекому минулому, що повернути що-небудь або навіть просто згадувати про це було дурним і безглуздим заняттям.
Прогулянка столицею трохи заспокоїла Ірину. Дівчина йшла вулицями, оглядаючи красиві будинки й дорогі машини. Їй уявлялося її майбутнє життя, в якому теж обов’язково буде хороша квартира в столиці, шикарна машина і люблячий чоловік поруч. В Ірини обов’язково буде сім’я, в якій народяться діти й майбутнє якої неодмінно буде щасливим і безтурботним. Від цих думок ставало легше дихати, настрій поліпшувався, і Ірина намагалася просто не думати про найближчі кілька місяців.
«Це просто моя робота», — міркувала вона подумки, думаючи і про свою вагітність, і про двомісячне стажування. «Я просто виконаю свій обов’язок, за який отримаю і гроші, і можливості жити краще».
Ірина старанно заспокоювала себе, поки що погано розуміючи, як складеться її життя після того, як вона передасть дитину в руки Гущина. Вона не бачила цю ситуацію чітко, бо всередині у дівчини залишалася надія на те, що мер передумає і просто візьме на забезпечення і свою колишню коханку, і її дитину, яку та народить від нього. Можливо, рано чи пізно Ірина навіть стане його дружиною, і тоді вона відразу ж перетвориться не просто на щасливу жінку поруч зі своїм коханим чоловіком, а на дружину мера і, можливо, на той час уже губернатора.
Поки дитина не народилася, а Микола Іванович не забрав цього малюка собі, надія на зміни на краще все ще жевріла у свідомості Ірини. Наступного ранку вона попрямувала до офісу компанії, в якій необхідно було стажуватися. Дорога до роботи не зайняла багато часу. Турботливий і розважливий Гущин винайняв квартиру всього за два кілометри від офісу, і Ірині навіть не довелося користуватися громадським транспортом, щоб дістатися до потрібного місця. В останні дні її почало сильно нудити від різких запахів, тому поїздка в переповненому в годину пік автобусі або в метро здавалася нестерпною…
У той момент, коли Ірина йшла столичними вулицями в бік роботи, вона знову подумала про те, яким турботливим міг бути Микола Іванович. Не дарма вона кохала його. Не таким уже й поганим був мер, навіть незважаючи на їхні особисті стосунки, що зіпсувалися.
Біля стійки адміністратора в невеликому бізнес-центрі Ірина була вже за чверть дев’ята. Вона трохи нервувала, адже до цього дівчина ніколи й ніде не працювала, і цей шанс на стажування, а потім і подальше працевлаштування був для неї справжнім щасливим квитком.
— Ось ваша перепустка, — пластикову картку з написом «Гість» їй простягнула миловидна дівчина, що сиділа за стійкою адміністратора.
Дивлячись на неї, на її гарні нігті й бездоганну зачіску, Ірина думала про те, що обов’язково колись стане такою ж — шикарною, дорогою, впевненою в собі. Поки вона була всього лише дівчиськом із провінції, яке завдяки сприянню впливової людини отримало не лише перепустку в цю будівлю, а й шанс потрапити в перспективну компанію.
— А як мені знайти компанію «Проспект»? — запитала Ірина в адміністратора…
