Напередодні суду Катя подала клопотання про зупинення справи і додала копії знайдених файлів, але попередила:
— Потрібен Сергій. Живий, із готовністю говорити. Без нього буде важко.
У дворі Лєна зустріла Тамару Григорівну, матір Сергія. Після зникнення сина та майже не спілкувалася з невісткою, тільки повторювала слова Вадима: «Ти його довела». Тепер вона стояла біля під’їзду з сумкою і не дивилася в очі.
— Вадим сказав, ти якогось волоцюгу за Сергія видаєш.
Лєна мовчки показала роздруківку фото. Тамара Григорівна довго тримала аркуш, потім торкнулася краю знімка, де мутніли сині намистини.
— Я йому казала, зніми цю дурницю, засміють, — прошепотіла вона. — А він сказав: «Мамо, це щоб додому потрапити». Господи…
Вона заплакала беззвучно. Лєна не обійняла її. Між ними було надто багато звинувачень. Але вона поклала на лавку паперову хустинку, і це було поки все, на що вистачило обом.
Уночі Кіра прокинулася від кошмару. Лєна лягла поруч, гладила її волосся і почула:
— Якщо тато живий, чому він не прийшов?
— Бо дорослі іноді плутаються сильніше за дітей, — відповіла Лєна. — Але він тебе любить. Це я знаю.
— А якщо він забув мене?
Лєна заплющила очі. Простіше було б збрехати твердо, по-материнськи: ні, не забув. Але після трьох років брехні навколо неї хотілося говорити доньці тільки те, що витримає ранок.
— Навіть якщо забув щось головою, серце могло пам’ятати. У нього на руці твій браслет.
Кіра мовчки засунула пальці під подушку і дістала нову нитку з намистинами. Синю, білу, жовту.
— Я почала робити запасний. Про всяк випадок.
Лєна сказала доньці, що все буде добре, і злякалася власної впевненості. Любов Сергія тепер була не спогадом, а питанням, яке мало увійти до зали суду і відповісти саме за себе…
