У коридорі суду пахло фарбою, мокрими пальтами і чужими нервами. Вадим прийшов у новому костюмі, Яна — з тонкою папкою і обличчям людини, яка заздалегідь знає фінал. Побачивши Лєну, Вадим усміхнувся:
— Ну що, вдово, знайшла свого сторожа?
Катя стиснула Лєні лікоть: мовчи.
У залі Вадим говорив упевнено: брат позичав гроші, зник, сім’я ухиляється, дитина страждає від невизначеності, квартира руйнується, а Лєна «емоційно нестабільна». Він навіть зітхнув у потрібному місці, коли згадав Кіру, ніби дбав про неї більше за рідну матір. Лєна слухала і думала, що брехня буває не криком, а рівною мовою з правильними паузами.
Катя підвелася:
— У нас є підстави вважати, що Сергій Громов живий. Просимо зупинити розгляд і направити матеріали на перевірку.
— Підстави? — Вадим розсміявся. — Мутна фотографія охоронця? Тоді я теж можу знайти чоловіка з бородою і оголосити його ким завгодно.
Суддя подивилася на роздруківку, на Лєну, на Катю.
— Де сам громадянин?
Двері мовчали. Секунди розтягнулися, і в них умістилися три роки пошуків, принижень і Кириних малюнків. Катя почала говорити про заяви, але суддя втомлено перебила:
— Записи без установленого джерела і без самого громадянина поки недостатні.
Вадим дивився на Лєну з відвертою ненавистю. І раптом у коридорі щось упало, пролунав шум. Двері відчинилися.
Сергій увійшов не сам. Поруч були Павло і той самий кругловидий охоронець, який виявився старшим зміни. Сергій тримався за одвірок, ніби підлога могла хитнутися. На ньому була проста темна куртка, обличчя сіре, волосся мокре від дощу. Але браслет із синіми намистинами був на видноті.
— Я Сергій Громов, — сказав він тихо. — І я прошу вислухати мене…
