У залі стало так тихо, що Лєна почула, як у Яни клацнув замок на папці. Суддя повільно зняла окуляри.
— Документ є?
— Паспорт відновлюється, — відповів Сергій. — Є довідка, заява про відновлення особи, медична карта з приймального відділення, де мене знайшли без документів. Є особливі прикмети і стоматологічна карта. Я розумію, що виглядаю… не так. Але я живий.
Павло додав:
— Старший зміни приніс журнал і запис із камери за той вечір, коли Олена його сфотографувала. Там видно, що з ним розмовляв Вадим Громов. Хоча він стверджує, що вважав брата померлим.
— Цирк! — схопився Вадим. — Його навчили!
Сергій повернувся до нього. Пальці його біліли на спинці стільця, але голос став твердішим.
— Ти приїжджав до мене раз на місяць. Привозив гроші і казав, що Лєна мене прокляла, Кіра мене не пам’ятає, а якщо я з’явлюся, ти зробиш їм гірше. У мене після травми плуталися дні, я забував слова. Ти цим користувався.
Яна різко підвела голову.
— Вадиме, мовчи.
Ця коротка фраза прозвучала гірше за зізнання. Вадим обернувся до дружини, і в цьому русі було стільки злості, що Лєна вперше ясно побачила: вони боялися не її, не суду і навіть не Сергія. Вони боялися того, що кожен із них надто багато знає про іншого.
Старший зміни передав флешку. Запис із камери зберігся випадково: того дня перевіряли обладнання біля шлагбаума через збій архіву. На відео було видно, як Вадим підходить до будки, говорить із Михаличем-Сергієм, суне конверт і смикає за рукав. Той самий розпоротий манжет відбивався і на Лєниній фотографії. Дрібна деталь, яку Вадим не вважав важливою, зв’язала все міцніше за будь-яке зізнання.
Суддя оголосила перерву і розпорядилася долучити матеріали до справи. Вадим спробував вийти, але в дверях уже стояв працівник поліції, який прибув за заявою про погрози і новими доказами. Лєна дивилася на Сергія через увесь зал і не могла зробити ні кроку. Надто багато років вона уявляла зустріч: кинеться, обійме, пробачить. У реальності ноги були ватяні, а серце боліло так, ніби радість теж може ранити…
