Справу зупинили, матеріали передали на перевірку, а рішення суду про оголошення Сергія померлим почали переглядати. Вадим сидів у коридорі вже без колишньої впевненості. Яна говорила телефоном пошепки, але руки в неї тремтіли. Тамара Григорівна, яка прибігла після дзвінка Каті, побачила сина і затулила рот долонею. Сергій зробив до неї крок, але вона опустилася на стілець і розридалася так гірко, що Лєна відвернулася.
Ніякої миттєвої перемоги не сталося. Усіх возили давати пояснення. Сергія відправили до лікарів: шум, питання і обличчя з минулого накрили його нападом паніки. Лєна тремтіла в коридорі, поки Катя заповнювала чергову заяву. Кіра була в сусідки, і Лєна не знала, як сказати доньці, що тато знайшовся, але не може одразу прийти додому, сісти за стіл і попросити борщу, як у її мріях.
Увечері Сергій зателефонував із чужого номера.
— Лєно? Я не знаю, як просити пробачення.
Вона сиділа на кухні перед неторканою тарілкою супу. У ній одночасно піднялися любов, злість, жалість і втома. Їй хотілося спитати, чому він повірив братові, чому не прийшов раніше, чому її три роки залишили саму проти папірців, пліток і нічних нападів Кіри. Але за слухавкою був не той сильний Сергій, який умів лагодити все від крана до чужої самооцінки, а зламана людина, теж повернена не зі своєї волі.
— Не проси зараз. Лікуйся. Згадуй. Кажи правду. Потім будемо думати, як жити.
— Кіра…
— Вона чекає. Але я не дозволю знову її зламати.
— Розумію.
Він заплакав майже беззвучно. Лєна слухала і плакала теж, відвернувшись до темного вікна, де відбивалася кухня: облуплене підвіконня, чашки, дитячий малюнок на холодильнику і вона сама — жінка, яка нарешті знайшла чоловіка, але ще не знайшла дороги назад до нього…
