Як поруч опинився Назар, вона потім так і не змогла згадати. Ще мить тому його не було, а наступної він уже відштовхнув найближчого хлопця від Лесі. Усе сталося миттєво. Зав’язалася бійка. Леся опинилася в самому центрі, чула удари, лайку, важке дихання. Замість того щоб тікати, вона кинулася до Назара, намагаючись відтягнути від нього одного з нападників. Страх, який сковував її останні тижні, раптом зник. Вона думала лише про одне: він один проти кількох.
Назарові дісталося. У нього розсікло губу, на щоці швидко наливався синець, але він тримався так, ніби знову став тим високим дворовим хлопчиськом, поруч із яким ніхто не смів кривдити Лесю. Нападники, попри чисельну перевагу, почали відступати. У цей момент із під’їзду вийшов сусід із верхнього поверху, кремезний чоловік із собакою на повідку. Пес вишкірився і загарчав так низько, що всі завмерли.
— Що тут відбувається? — гаркнув сусід. — Зараз викличу допомогу, всіх заберуть.
Приятелі Макара переглянулися. Вочевидь, бійка з Назаром і гарчачий пес здалися їм достатніми неприємностями. Вони швидко залізли в машину і поїхали. Коли автомобіль зник, Лесю почало трусити. Вона стояла, не наважуючись підвести очі на Назара. Пояснень не було. Брехня вчорашнього дзвінка розвалилася в неї на очах.
Назар подякував сусідові, дочекався, поки той піде, і тільки потім обережно торкнувся Лесиного плеча.
— Надаси допомогу пораненому героєві? — спитав він несподівано весело, хоча губа в нього кровоточила.
Удома Леся діставала аптечку тремтячими руками. Вона обробляла садна, намагаючись не зустрічатися з Назаром поглядом. Він якийсь час мовчав, потім спитав:
— Розкажеш, хто це був і що їм від тебе було потрібно?
Леся похитала головою.
— Не можу.
— Чому?
Вона мовчала.
— Тоді розкажеш про свого нареченого? Хто він? Чим займається? Чому твоя мама боїться за тебе?
Леся підвела голову.
— Мама?
— Так. Галина Степанівна дзвонила мені. Просила допомогти.
— Про яку допомогу?
— Ось і я хочу це зрозуміти. Ти кажеш, у тебе все добре. Але весілля відклала, потім узагалі просиш мене зникнути, а сьогодні якісь хлопці намагаються відвезти тебе від під’їзду. Лесю, що відбувається?
— Назаре, будь ласка, не втручайся.
— Чому?
Сльози покотилися самі.
— Бо він може нашкодити тобі.
Обличчя Назара стало жорстким.
— Хто?
— Макар. Або його друзі. Після сьогоднішнього особливо. Я цього і боялася.
Назар на мить заплющив очі, ніби стримуючи гнів. Потім сів поруч і заговорив м’якше:
— Лесько, давай із самого початку. Розкажи все. А потім вирішимо, що робити. Пам’ятаєш, як раніше? Ти ж ніколи нічого від мене не приховувала.
— Раніше я була маленька і не думала, що ти можеш постраждати через мене.
— Припини. Якщо ти боїшся цього Макара, це не означає, що його боюся я. Людина, яка тримає дівчину погрозами, сильна тільки поруч із тими, хто слабший. Тож говори.
— Я вже й так зробила дурницю, — прошепотіла Леся. — Сказала йому, ніби ми з тобою зустрічаємося.
— Ось воно що. Значить, учора ти мене «рятувала»? — Назар подивився на неї пильно. — Усе, досить. Розповідай.
Опиратися далі Леся не змогла. Спочатку збивчиво, потім дедалі докладніше вона розповіла про диктофон, про розмову в машині, про Дарину, про бабусю, про синець на зап’ясті, про погрози матері, про поїздку перед аварією і про розмову в лікарні. Назар слухав майже нерухомо. Тільки жилка на його шиї здригалася, і пальці то стискалися, то розтискалися.
Що далі вона говорила, то більше сама чула, як страшно все це звучить уголос. Поки ці події жили всередині неї окремими уривками, їх ще можна було ховати від себе. Але тепер вони складалися в один ланцюг: перша грубість, перша брехня, перший страх, перший біль на зап’ясті, перша погроза, яку вона не наважилася назвати погрозою. Назар не перебивав. Іноді лише коротко перепитував, уточнюючи те, що Леся вимовляла надто тихо, і від цього спокою їй ставало водночас легше і страшніше. Легше — бо вона більше не сама. Страшніше — бо тепер Назар теж знав.
Що сталося потім і як саме Назар вирішив проблему, Леся так і не дізналася. Він нічого їй не розповів. Лише одного разу сказав, що Макар більше її не зачепить…
У його голосі не було хвастощів. Він не робив вигляду, що здійснив подвиг, не вимагав подяки, не намагався виглядати сильнішим, ніж був. Просто вимовив ці слова так, ніби ставив крапку там, де Леся все ще бачила лише продовження страху. Вона дивилася на нього і розуміла: якби почала розпитувати, він усе одно ухилився б від відповіді. Не тому, що не довіряв їй, а тому, що хотів залишити цю брудну частину історії за межами її життя…
