Перші дні Леся не вірила. Вона чекала дзвінка, появи біля дому, нових погроз. Найбільше боялася за маму: зустрічала її після другої зміни, дзвонила кожні пів години, перевіряла, чи дісталася та до школи і назад. Але Макар не з’являвся.
Минув місяць. Потім ще кілька тижнів. Його напевно вже виписали з лікарні, але він не дзвонив, не чатував, не присилав друзів. Коли Леся нарешті спитала Назара, що сталося, він відповів просто:
— Забудь про нього. Вважай, що його у твоєму житті не було.
— Але як?
— Просто забудь.
Він більше нічого не пояснив. Поступово страх почав відступати. Леся перестала здригатися від кожного автомобільного сигналу, перестала озиратися на вулиці, перестала ховати телефон під подушку. На зміну тривозі прийшло почуття такої вдячності до Назара, що воно майже лякало. Але вдячністю все не обмежувалося. У глибині душі знову оживало те, що вона колись намагалася поховати: ніжність, теплий біль, любов.
Це почуття поверталося не раптовим спалахом, а тихим, упертим світлом. Спочатку Леся раділа просто тому, що він дзвонить. Потім — тому, що може сказати йому будь-яку дрібницю і бути зрозумілою з півслова. Потім почала чекати його кроків на сходах, вгадувати настрій за першою фразою, запам’ятовувати, як він сміється, коли хоче розрядити незручність. Вона переконувала себе, що після пережитого чіпляється за першого, хто опинився поруч. Але серце знало: Назар не був першим. Він був тим самим.
Вона забороняла собі думати про це. Назар не давав приводу вважати їхні стосунки чимось більшим, ніж повернена дружба. Він дбав про неї, жартував, допомагав, бував у них удома, але не вимовляв жодного слова, яке можна було б сприйняти як зізнання. Леся намагалася триматися так само. Тільки з кожною зустріччю це ставало важче. Варто було йому усміхнутися — і серце стискалося…
