А одного разу вона побачила Назара з дівчиною. Це сталося в торговельному центрі. У Галини Степанівни наближався день народження, і Леся вже кілька днів думала про подарунок. Мати казала, що найкращий подарунок — це те, що донька відмовилася від Макара, але Лесі хотілося купити щось справжнє, красиве, хай і скромне. Вона стояла біля вітрини ювелірного відділу і розглядала невеликі сережки з блакитними камінцями, прикидаючи, чи вистачить відкладених грошей.
Десь поруч пролунав дзвінкий сміх. Леся обернулася і побачила Назара. Він ішов галереєю з молодою дівчиною. Та була дуже вродлива: свіжа, легка, з сяйливим обличчям, значно молодша за саму Лесю. Вони розмовляли так жваво, що нікого навколо не помічали. Перед виходом Назар обійняв супутницю за плечі, і цей жест ударив Лесю сильніше, ніж вона очікувала.
Ревнощі піднялися миттєво, гарячою хвилею. Торговельний центр зник, натомість спалахнув давній вокзал: Ярина на шиї в Назара, його погляд, який шукав у натовпі Лесю, але вона тоді стояла надто далеко і не підійшла. Їй знову стало сімнадцять, знову боляче, знову нестерпно дивитися, як він обіймає іншу.
Того дня Леся пішла з торговельного центру без подарунка. Дорогою додому вона зрозуміла: так тривати не може. Назар колись одружиться. У нього буде жінка, яку він любить, дім, діти, своє життя. А вона, його подруга дитинства, усміхатиметься, питиме чай із його дружиною і ховатиме бажання, щоб він хоч раз подивився на неї інакше. Це було нечесно і щодо нього, і щодо себе.
Усю дорогу вона сварила себе за ревнощі. Вона не мала права ревнувати Назара: він нічого їй не обіцяв, нічого не приховував, не давав хибних надій. Він просто був поруч, добрий, надійний, рідний, і саме це робило біль майже нестерпним. Леся знову відчула себе дівчинкою на вокзалі, яка стоїть надто далеко, щоб її помітили, і надто горда, щоб підійти. Тоді мовчання забрало в них роки. Тепер воно могло забрати рештки гідності.
Вона знову почала уникати зустрічей. Не відповідала на дзвінки, писала короткі повідомлення, що зайнята, втомилася, допомагає мамі, готується до занять. Спочатку Назар терпів. Потім почав дзвонити частіше. За три тижні прийшов без попередження.
Леся відчинила двері і відразу зрозуміла: розмови не уникнути. Назар стояв на порозі серйозний, майже сердитий.
— Що сталося?
— Нічого. Чому ти питаєш?
— Бо ти ховаєшся від мене. Макар з’явився?
— Ні, — швидко сказала Леся. — Я його більше не бачила.
— Тоді що? Ти когось зустріла і знову не хочеш, щоб нас бачили разом?
— Нікого я не зустріла.
— Тоді поясни.
Вона дивилася на нього і відчувала, що більше не витримає. Усе всередині було надто натягнуте: страх втратити його, сором за свої почуття, ревнощі до дівчини з торговельного центру, втома від удавання.
— Навіщо ти мучиш мене запитаннями? — вирвалося в неї. — Ми виросли, Назаре. Ми не можемо знову бути тими дітьми. Я не можу бути тобі просто подругою.
Вона закрила обличчя руками.
Слова, які вона стільки часу стримувала всередині, раптом самі рвалися назовні. Леся вже не добирала висловів, не думала, який матиме вигляд, не намагалася зберегти гарну маску спокійної подруги. Їй здавалося, що краще пережити сором зараз, ніж ще місяцями вдавати, ніби вона може спокійно дивитися на його майбутню любов до іншої жінки.
— Пробач. Мені соромно це казати, але я люблю тебе. Не як брата, не як друга дитинства. Я думала, що це минуло, що це була дитяча закоханість. А ти з’явився знову — і все повернулося. Я не можу дивитися, як ти йдеш поруч з іншою дівчиною, бо сама хочу бути поруч із тобою. Тепер зрозуміло? Задоволений?
Голос зірвався. Леся чекала розгубленості, жалю, ніякового мовчання. Але Назар підійшов до неї так близько, що вона відчула його дихання.
— Скажи ще раз, — тихо попросив він.
Вона опустила руки.
— Що сказати?
— Що любиш мене.
У його голосі було стільки недовіри і щастя, що Леся завмерла. Назар узяв її обличчя в долоні і дивився, ніби боявся моргнути і втратити цю мить.
— Ти не уявляєш, що це для мене означає, — прошепотів він.
Потім він поцілував її. Світ спалахнув так яскраво, що Леся на кілька секунд перестала розуміти, де перебуває. Усе, чого вона боялася, все, про що мовчала роками, раптом виявилося простим і живим. Вона трималася за Назара, як за єдину справжню опору, і він тримав її так, ніби вже ніколи не збирався відпускати.
У цьому поцілунку не було ні поспіху, ні бажання довести владу. Після Макара Леся особливо гостро відчувала різницю: там будь-який дотик міг стати наказом, тут же навіть міцні руки Назара залишали їй свободу. Він ніби питав без слів, чи можна бути ближче, і вона відповідала так само без слів, уперше за довгий час не захищаючись і не чекаючи удару. Від цієї простої ніжності в неї закрутилася голова сильніше, ніж від усіх страхів минулих місяців.
Нарешті Леся відсторонилася. Щоки палали, ноги тремтіли, але одна думка все-таки прорвалася крізь щастя.
— А та дівчина? — спитала вона.
— Яка?
— З якою я бачила тебе в торговельному центрі. Молода, красива. Ти її обіймав.
Назар кілька секунд дивився на неї, а потім розсміявся — тихо, з полегшенням.
— Соломія? Ти бачила мене із Соломією?
— Я не знаю, як її звати.
— Це моя двоюрідна сестра. Їй сімнадцять. Вона вступила вчитися тут, от я й допомагав їй освоїтися. І так, виглядає старшою, знаю.
Леся розгублено кліпнула.
— Сестра?
— Сестра, Лесю. Можемо хоч завтра втрьох посидіти, якщо хочеш. А тепер послухай мене уважно. Я нікого не любив, крім тебе. Ніколи. Просто наша дружба зіграла з нами злий жарт: кожен боявся зруйнувати те, що було, і обоє мовчали. Але тепер я тебе не відпущу.
— Назаре…
— Тепер ти моя, — сказав він майже пошепки. — Не тому, що я так вирішив за тебе, а тому, що ти сама щойно сказала те, про що я мріяв багато років…
Леся раптом засміялася крізь сльози. У цьому сміхові було стільки полегшення, що Назар теж усміхнувся і пригорнув її до себе. Вона подумала, як дивно: їм знадобилися роки, чужі помилки, страх, розлука і біль, щоб нарешті вимовити найпростіші слова. Але зараз навіть це не здавалося марним. Усе пережите не зникло, зате більше не стояло між ними глухою стіною…
