— Ваш чоловік зрадник, Маріє.
Слова не одразу дійшли до неї. Спочатку вона почула, як у під’їзді грюкнули двері, як за стіною закашлялася сусідка, як на плиті тихо зітхнула недоварена гречка. Потім уже — голос Дмитра з телефону, різкий, чужий, ніби він говорив не з нею, а давав свідчення.
— Що ти сказав? — перепитала Марія.
У кімнаті заворушилася шестирічна Аня. Марія прикрила кухонні двері плечем, щоб донька не почула. На столі стояла чашка Олександра з темним обідком від чаю. Марія за звичкою наливала йому щоранку, хоча вже третій тиждень знала: він не зайде, не зніме мокрі черевики, не попросить менше цукру.
— Я сказав, що Сашко покинув нас після прильоту, — повторив Дмитро. Зв’язок кришився, але кожне слово різало чисто. — Його не знайшли. Телефон зник, документи теж. Перед цим він крутився біля ящика з волонтерською передачею. Тепловізор зник. Командир уже в курсі.
— Він не міг.
— Усі дружини так кажуть. Машо, я бачив, як він уночі з кимось говорив по телефону. Потім почалося. Потім його немає. Думай сама, поки ще можна щось зробити.
Дзвінок обірвався.
Марія ще тримала телефон біля вуха, хоча там уже була порожнеча. За дверима Аня сонно спитала:
— Мамо, це тато?
Марія не відповіла. Підійшла до вікна й побачила у дворі старого Івана Савчука. Він стояв під ліхтарем, у сірій шапці й старому пальті, і дивився на її вікно. У руці в нього був маленький хлібний пакет. Тиждень тому саме він зупинив Олександра біля під’їзду, дістав із бляшаної коробочки потемнілий срібний хрестик і сказав: «Візьми, Сашку. Він поверне тебе додому».
Тоді Олександр знітився і хотів відмовитися, але старий стиснув його долоню так міцно, ніби передавав не річ, а останню можливість. Тепер Марія дивилася вниз і вперше злякалася, що Іван знав про біду раніше за неї…
