Іван жив поверхом нижче, сам, після смерті дружини. У будинку його вважали дивним, але нешкідливим: зранку він годував трилапого кота біля баків, удень лагодив сусідам дзвінки й ручки, увечері сидів біля вікна, де на підвіконні сохли яблучні скибки. Олександра до нього тягнуло. То принесе воду, то допоможе з ліками, то затримається на лавці, слухаючи розповіді про довоєнні виноградники й про сина Миколу, який багато років тому зник так, що в розповідях Івана залишалася тільки пауза.
Перед відправленням старий був схвильований. Надворі мрячило, біля під’їзду пахло мокрим бетоном. Аня тримала батька за рукав і дулася: він обіцяв повернутися до її ранку, а дорослі надто довго мовчали, щоб ця обіцянка звучала спокійно.
Хрестик був нерівний, ручної роботи. На звороті виднілися стерті літери «М. С.» і рік, майже з’їдений темним нальотом. На верхньому промені була маленька вм’ятина.
— Це сімейне, Іване Петровичу, — сказав Олександр. — Я не можу.
— Можеш. Я так вирішив.
— А якщо загублю?
— Не загубиш. Тільки не знімай. Навіть якщо заважатиме. Навіть якщо хтось скаже, що ця залізяка зайва.
Аня торкнулася хрестика пальцем.
— Він чарівний?
Іван уперше за довгий час усміхнувся.
— Ні, мала. Він упертий.
Тепер Марія спустилася до нього без куртки, у домашніх капцях. Іван відчинив двері одразу, ніби чекав. У його квартирі пахло ліками, старими меблями й сушеними яблуками. На столі лежав розгорнутий зошит, поруч — фотографії: молодий Іван із чорноволосою жінкою, хлопчик із дерев’яним літачком і хлопець у формі, схожий на Олександра так, що Марія мимоволі відступила.
— Вони говоритимуть багато бруду, — сказав Іван. — Ти не вір одразу.
— А чому вірити? — Марія сіла, бо ноги стали ватяними. — Дмитро був у нас на весіллі. Він сказав, що Саша вкрав і втік.
Іван закрив зошит.
— Бувають люди, які спочатку тримають тебе за плече, а потім штовхають. Так штовхають, щоб усі вирішили, ніби ти сам упав.
Марія хотіла заперечити, але в горлі стояв страх. Тієї ночі вона майже не спала. Аня двічі приходила на кухню, залазила до неї на коліна, гаряча, розпатлана, і Марія повторювала: «Тато вийде на зв’язок. Просто там погано ловить». Власний голос здавався їй чужим…
