У родині Ковальчук ніжність ніколи не розливалася порівну. Її ніби наливали в одну чашку, по вінця, з піною, а тим, хто стояв поруч, діставалися лише доручення, списки покупок і суворий погляд через плече.
Галина Степанівна, жінка суха, зібрана і по-своєму чесна, материнську любов розподіляла як дефіцитний товар. Усе найкраще, усе м’яке, усе тепле діставалося синові Остапу. Доньці Ларисі змалку пояснили, що вона старша, отже, має розуміти без зайвих слів.
— Подивися за братом, — кидала Галина від плити, не озираючись. — Мені ще вечерю ставити.
Одного разу десятирічна Лариса наважилася спитати:
— А за мною хто подивиться?
Кришка каструлі здригнулася від кипіння, кухнею поповзла пара, але мати навіть не підвела голови.
— Ти вже сама велика. Не маленька, впораєшся.
І Лариса справлялася. Варила каші, підігрівала суп, сиділа над зошитами брата, водила його на заняття, прала, прибирала, слухала мамині зітхання про те, який Остап ніжний, вразливий і потребує турботи. Вона виросла в домі не донькою, а кимось на кшталт безкоштовної няньки, хатньої робітниці й винної за замовчуванням.
Коли Остап загинув безглуздо і страшно, ще зовсім молодим, Галина на пів року провалилася в німий, важкий смуток. У домі все розвалювалося, як погано склеєна коробка, і Лариса без прохань і подяк узяла на себе похорон, борги, довідки, рахунки, каструлі, чужі сльози. Ніхто не сказав їй дякую. Втім, вона вже не чекала: у їхній родині дякували улюбленцям, а не тим, хто тягнув лямку.
Своїх доньок Лариса потім поділила з холодною точністю, тільки стрілку компаса повернула в інший бік. Старша, Оксана, була спокійною, слухняною, зручною. У ній мати ніби одразу побачила колишню себе — ту саму дівчинку, якій можна вручити сумку, ключі, відповідальність і сказати: «Ти ж упораєшся». Молодша Злата вередувала, плакала через дрібниці, вимагала уваги й уміла перетворювати кожну образу на маленьке домашнє лихо. І Лариса, вперше опинившись не служницею, а господинею чужого обожнювання, обрала для себе роль матері принцеси.
Так старий сімейний механізм не зламався. Він лише клацнув, перевернувся і запрацював знову.
Оксана росла на околиці, у сируватій половині орендованого будинку, де взимку котел кашляв, гудів і вимикався в найнезручніші ночі. На коледж після школи вона збирала сама: рік простояла за касою в цілодобовому магазині, навчилася усміхатися сонним покупцям, рахувати решту під гул холодильників і не падати від утоми…
