— Завтра я відвезу цього пса назад на пустир, — сказав Олександр так тихо, що від цього тихіше стало навіть у дитячій. — А якщо ти знову почнеш сперечатися, Марино, я сам викличу оцінювача і наполягатиму на продажу будинку з ділянкою.
Марина стояла біля раковини з мокрою ганчіркою в руці. Чай на столі вистиг, на клейонці темніла пляма від варення, а за стіною кашлянула восьмирічна Ліза. За вікном у сирій темряві знову хрипко загарчав Барсик, ніби під дитячою ховався хтось живий.
Пес з’явився три місяці тому — худий, з порваним вухом і жовтими розумними очима. Марина підібрала його біля магазину, коли Ліза, притиснувши до грудей хліб, розплакалася: «Мамо, він замерзне». Олександр тоді лише махнув рукою, але тепер дивився на пса так, ніби той був причиною всіх їхніх бід.
Біди насправді накопичувалися давно: затримані виплати на роботі Олександра, незрозумілі борги за маминими паперами, дзвінки старшої сестри Ольги та її м’який, майже лагідний тиск. «Будинок вам не по кишені», — повторювала вона, а Марина щоразу почувалася маленькою і винною.
Будинок дістався не просто як нерухомість. Наталя жила тут сама після смерті чоловіка, сама садила яблуню біля паркану, клеїла Лізині малюнки на холодильник і казала, що в дитини має бути місце, куди можна приїхати без запрошення. Тому розмова про продаж звучала для Марини не як угода, а як похорон удруге.
За вікном земля глухо шаруділа під кігтями. Марина сіпнулася до дверей, але Олександр схопив її за лікоть. Його пальці були холодні й жорсткі. Вона подивилася на них і вперше злякалася не ночі, не гарчання, а того, як легко кохана людина може стати чужою, коли поруч надто довго звучать чужі голоси за спиною…
