Галина Степанівна увійшла без дзвінка — важко, впевнено, ніби не в гості прийшла, а поверталася до квартири, де все давно належало їй.
— Ану, посунься, дай пройти. І де знову гостьові капці? Вічно у вас усе не на місці.
Двері не грюкнули, а протяжно дзенькнули петлями, ніби здалися без боротьби. Галина Степанівна увійшла так, наче квартира давно числилася за нею. На лікті висіла стара дерматинова сумка, а обличчя було зібране в складку людини, яка прийшла не в гості, а на захоплення території.
Леся відсунула ноутбук, перед яким провела кілька годин, розбираючи судові роз’яснення та витяги із законів. За одним лише скрипом дверей вона вже зрозуміла, хто з’явився. Жодних дзвінків, жодних «можна?» — Галина Степанівна вважала це зайвими церемоніями.
У передпокої свекруха вже скидала важкі черевики, не зважаючи на світлий ламінат, де одразу відбився вологий бруд із підошов. Із спальні обережно визирнув Назар, чоловік Лесі. У руках у нього був джойстик, а вираз обличчя нагадував людину, яка заздалегідь зрозуміла, що порятунку немає, і тепер просто обирає, де зручніше перечекати бурю.
Назар був добрим і в звичайні дні уважним. Але поруч із матір’ю перетворювався на слухняну тінь і поступався раніше, ніж Леся встигала заперечити.
Квартира дісталася Назарові від покійного діда. Галина Степанівна пам’ятала про це завжди й висувала як головний аргумент у будь-якій суперечці: про ремонт, гостей, прибирання чи про те, хто тут господар.
— Привіт, мамо, — пробурмотів Назар, роблячи крок назад і водночас намагаючись усміхнутися.
— Живий — уже добре, — відрізала вона й плечем відтіснила Лесю, ніби та стояла не у власному коридорі, а на проході в громадському місці. — Чайник став. Розмова буде серйозна. Тільки не цей ваш ароматизований мотлох, від якого потім шлунок крутить, а людський чай. Чорний. Міцніший.
Леся мовчки пішла на кухню. Сперечатися з Галиною Степанівною до того, як та озвучить справжню мету візиту, було марно. Вона завжди починала з дрібниць — капців, чаю, бруду на підлозі, — а потім, коли всі вже втомлювалися від її напору, витягала головне.
Після юридичного факультету Леся ще не знайшла постійної роботи: складала заяви й скарги знайомим, вечорами сиділа над договорами й вчилася на живих людських проблемах. І саме в цю хитку смугу їй довелося ховати бабусю.
Спадщина ще не була оформлена: строки, заяви, довідки тільки починалися. Але ключі від бабусиної квартири, важкі й старомодні, уже були в Лесі. Зараз вони висіли на гачку біля дверей, поруч із її ключами та блискучим брелоком від машини, подарованої батьками до закінчення навчання…
