— Ти обікрала власного діда, Машо, — сказав дядько Сергій так голосно, що ложка в сусідки Тетяни дзенькнула об край поминальної тарілки. — І тепер ще вдаєш із себе сироту біля труни.
У кухні одразу стало тісно, хоча люди сиділи мовчки й майже не рухалися. Над столом висів важкий запах вареної картоплі, воскових свічок і мокрих пальт. Я стояла біля мийки з рушником у руках і відчувала, як тканина намокає від моїх пальців, хоча я нічого не витирала. На табуреті біля вікна сиділа мама, Олена, з опухлими повіками. Вона підвела очі на брата, потім на мене й знову опустила їх у чашку з холодним чаєм.
— Сергію, не треба зараз, — тихо сказала вона.
— А коли треба? — він ляснув долонею по папці, яку приніс із собою, ніби йшов не на поминки, а на розбір у контору. — Картка порожня. Готівка зникла. Дім занедбаний. І хто сидів із Миколою Петровичем останні місяці? Вона. Улюблена онука.
Я хотіла відповісти, але горло стиснуло так, ніби всередині застрягла риб’яча кістка. Дідуся ще вранці привезли з кладовища, земля на вінках не встигла підсохнути, а за столом уже ділили його дім, сарай, стару яблуню й кожну банку з варенням. Артем, мій молодший брат, підвівся з-за столу, стиснув кулаки й прохрипів: — Ти за словами стеж.
Дядько навіть не повернув до нього голови. Він дивився тільки на мене. Під його нігтями темніла суха грязюка, а від куртки тягло сирістю й різким аптечним запахом. Я згадала, як дід перед смертю повторював, щоб ми не підходили до льоху за будинком, не чіпали новий замок і не слухали тих, хто буде квапити. Тоді мені здавалося, що він просто плутається від хвороби. Тепер Сергієві очі були надто наполегливими, надто переляканими, і я вперше подумала, що дід нічого не плутав…
