Після поминок гості йшли незграбно, намагаючись не дивитися на мене. Тетяна з сусіднього будинку затрималася на порозі, стиснула мою руку своєю гарячою долонею й прошепотіла: — Не підписуй нічого сьогодні. У покійника язик уже мовчить, зате в живих руки довгі.
Я кивнула, хоча не розуміла, про що вона. У дворі під жовтою лампочкою блищали калюжі. За сараєм темніла низька цегляна прибудова з бляшаним дахом. Дверцята льоху були зачинені на товстий навісний замок, не дідовий старий, а новий, із чорною гумою з боків. На дверцятах висіла записка дядьковим почерком: «Не відчиняти. Небезпечно. Продаж після оцінки».
Мама збирала зі столу тарілки так дбайливо, ніби вони могли розсипатися від погляду. Я допомагала мовчки. Коли ми залишилися втрьох, вона сіла біля плити й раптом сказала: — Маш, може, й справді продати? Мені самій цей дім не потягнути. Сергій каже, покупець хороший, гроші одразу.
— Ти йому віриш? — спитав Артем.
Мама сіпнулася, ніби він її вдарив. — Я більше не знаю, кому вірити. Батько останні тижні нікого не підпускав до льоху, ночами ходив туди з ліхтарем. Розмовляв сам із собою. То якісь дроти тягнув, то батарейки купував. А потім упав у дворі. Серце не витримало, лікарі ж сказали.
Я згадала діда в старому светрі, як він сидів на лавці й грів долонями емальовану кружку. В останні дні він прислухався до землі так, ніби під нею хтось ворушився. Коли я сміялася, він сердився, але не зло, а безпорадно: «Не лізь униз сама. Там не порожнеча. Там дихає». Я тоді приносила йому таблетки й думала, що старість забирає в людини навіть прості слова.
Артем знайшов під дідовою подушкою маленький конверт, поки перестилав ліжко. На ньому було написано моє ім’я, криво, ніби рука тремтіла. Усередині лежав складений учетверо аркуш: «Документи не в Сергія. Шукай зеленого зошита. У льох не ходити без Дороша». Я перечитала записку тричі, і літери почали розпливатися. За стіною, з боку двору, щось глухо клацнуло, потім стихло, як зупинене дихання…
