Віктор Дорош жив через паркан і все життя лагодив людям проводку, насоси й домофони. Вранці він прийшов сам, не подзвонивши, у ватяній куртці й із пакетом булочок. На його сивих вусах тремтіли краплі дощу. Він поставив пакет на стіл і сказав без привітання: — Микола кликав мене на понеділок. Не встиг.
— Навіщо? — спитала я.
Віктор подивився на маму, потім на Артема. — Насос перевірити. Вентиляцію. І зошит забрати, якщо його не стане. Тільки я вчора не поліз. Сергій біля воріт крутився, а я старий, мені з дурнями боротися вже здоров’я нема.
Мама притиснула долоні до скронь. — Господи, який насос? Що ви там із батьком влаштували?
— Не ми влаштували, Олено, — втомлено сказав Віктор. — Ми тільки тримали, щоб не рвонуло людям під ногами. Спочатку я сам не вірив. Микола думав, сирість, гази, стара яма. А потім знайшов за старою кладкою приховану нішу з ящиками. З маркуванням, яке краще без фахівців не чіпати.
У кухні стало так тихо, що чути було, як у батареї перекочується вода. Я спитала, чому дід не заявив одразу. Віктор довго тер перенісся, ніби соромився чужої відповіді. — Бо підписи стояли його й Сергія. Старий договір на зберігання обладнання. Микола думав, що пустив до себе сусідського підприємця на місяць, а виявилося, його зробили крайнім. Він збирав докази, хотів через юриста, без галасу. Боявся, що вас усіх потягнуть за ним.
Опівдні прийшов Сергій. Він був блідий, неголений, але тримався нахабно. Сказав, що забере дідовий інструмент і ключі для оцінювача. Побачивши Віктора, він завмер на порозі. Обличчя в нього на секунду стало дитячим, скривдженим, потім знову затверділо. — Старий, ти знову лякаєш жінок своїми байками?
— Байки в тебе в папці, — відповів Віктор. — А внизу залізо, яке вже десять років пітніє.
Сергій ступив до мене. — Не лізь туди. Чуєш? Ти думаєш, доведеш, що я поганий, і станеш господинею? Там усе оформлено на діда. Першою спитають з улюбленої доглядальниці. І за картку теж.
Він пішов, грюкнувши хвірткою так, що з яблуні посипалося мокре листя. Я стояла посеред двору й дивилася на чорний замок. Страх був липкий, гидкий, але під ним підіймалася злість, від якої нарешті зігрілися пальці. Я зрозуміла, що якщо зараз відступлю, дід так і залишиться божевільним старим у чужих розмовах, а я — злодійкою в очах родини…
