Барсик рив уже третю ніч поспіль. У першу ніч Марина вирішила, що він учуяв крота. У другу Олександр вийшов у старій куртці, жбурнув у темряву пластикове відро й пригрозив відвезти пса подалі. Пес відскочив, притиснув вуха, але за хвилину знову повернувся до місця під вікном Лізи.
Ліза лежала з увімкненим нічником і обіймала плюшевого зайця. Коли Марина поправила їй ковдру, дівчинка прошепотіла: «Мамо, він когось боїться?» Марина відповіла, що пес просто щось почув, але власний голос здався їй чужим. У Лізи останнім часом і так тремтіли пальці після кожного приходу тітки Олі.
Ольга приходила майже щодня: приносила розрахунки, говорила про відсотки, про терміновий продаж, про те, що «мама б не хотіла скандалів». Вона гладила Лізу по голові надто напруженою рукою і щоразу питала, чи добре дівчинка спить. Після цих візитів Ліза ходила будинком тихіше, ніж зазвичай.
Марина намагалася сперечатися, але Ольга вміла говорити так, ніби вже все вирішено. Вона не підвищувала голосу, не грюкала дверима, лише втомлено зітхала й називала Марину впертою. Олександр після роботи чув уже готові висновки, а не всю розмову, і дедалі частіше просив дружину «бути розумнішою».
Олександр натягував чоботи на кухні. Обличчя в нього було сірим від недосипу. «Досить, — сказав він, беручи повідець. — Дитина не спить, сусіди вже дивляться, як на божевільних. У Галини Петрівни знову світло горить, вона всі ночі біля вікна сидить».
Марина вийшла за ним на ґанок у гумових шльопанцях, не відчуваючи холоду. На дворі висів туман, пахло мокрим листям і залізом. Під вікном дитячої чорніла свіжа яма, а Барсик стояв над нею, скалячись не на людей, а вглиб землі…
