Усмішка на обличчі Тараса застигла, ніби її приклеїли й забули зняти. Ярина випросталася, пальці її завмерли на ремінці сумочки. Оксана відчула, як тиша ущільнюється навколо столу, але вже не могла зупинитися.
Я знала, що мій син зраджує тобі. Знала, що він покинув тебе заради іншої. Знала й те, що до мене, своєї матері, він майже не приходив, коли я лежала безпорадна. Він казав телефоном, що зайнятий, що втомився, що не може вирватися. Я слухала ці слова й розуміла, як мало в них правди. Материнське серце довго шукає виправдання, але навіть воно не здатне заплющити очі на все.
А ти приходила щодня. Годувала мене, вмивала, поправляла подушки, тримала за руку, коли біль ставав сильнішим за терпіння. Ти читала мені книжки, розмовляла зі мною ночами, тихо наспівувала те, що я просила. Ти не була зобов’язана. У тебе були свої образи, своя втома, своє зруйноване життя. Але ти все одно залишалася. Я бачила, як ти тримаєшся з останніх сил і все ж усміхаєшся мені. Ти стала мені донькою — тією донькою, якої доля мені не дала.
Оксана опустила аркуш на секунду. Горло стиснуло так, що слова більше не проходили. Перед очима постала тьмяна лампа біля ліжка, тонка долоня свекрухи, розкрита книжка на тумбочці, тихе дихання в нічній квартирі. Вона не думала тоді ні про вдячність, ні про винагороду. Просто не могла відвернутися від людини, якій було боляче й страшно.
Вона зробила вдих і продовжила.
Я не хотіла йти з життя, залишивши все так, ніби нічого не бачила. Тарас упевнений, що отримав головне. Так, квартиру я оформила на нього. І заміський будинок теж. І вклад, зазначений у заповіті, нехай дістанеться йому. Нехай думає, що все прорахував і переміг. Тільки це були не всі мої кошти. Найважливіше я зберігала зовсім в іншому місці…
