Тарас різко зблід. Він трохи подався вперед, ніби хотів забрати листа, але вчасно зупинився й лише міцніше стиснув щелепи. Ярина перевела погляд з нього на Оксану, і вперше в її очах майнуло не зверхність, а розгубленість.
Оксана перегорнула сторінку.
Двадцять років тому, після смерті мого чоловіка, у мене залишилися не лише квартира й заміський будинок. Він залишив мені акції підприємства, де працював майже все життя. Тоді ці папери мало що значили. Виробництво ледь трималося, люди чекали закриття, і ніхто не вірив, що з тих акцій колись буде користь. Пізніше підприємство купила велика іноземна компанія, справи пішли інакше, і вартість зросла в сотні разів.
Я не розповідала про це Тарасові. Тримала документи окремо й довго сподівалася, що він зміниться. Думала: може, стане уважнішим, навчиться берегти тих, хто поруч, зрозуміє, що зручність і вигода — не все. Мати ж бо довго чекає від сина кращого, навіть коли вже бачить правду. Але він не став добрішим. Він лише звик брати й не помічати тих, кому завдає болю.
У кабінеті стало так тихо, що за стіною почувся далекий скрип. Нотаріус сиділа нерухомо, не перебиваючи. Тарас відкрив рота, але слова не вийшли. Оксана затрималася на наступному рядку, перечитала його очима, потім ще раз, ніби цифри могли змінитися, якщо дивитися на них достатньо довго.
Голос її пролунав повільно:
Сьогодні ці акції оцінюються в шістнадцять мільйонів. Я заповідаю їх тобі, Оксаночко. Бо ти заслужила. Бо ти була поруч не заради квартири, не заради грошей і не заради вигоди. Ти приходила до мене просто тому, що я була жива й потребувала тепла. Ключ від банківської комірки й усі необхідні папери нотаріус передасть тобі окремо…
