Після цих слів тиша стала майже відчутною. Ярина сиділа з прочиненим ротом і дивилася на Тараса так, ніби чекала від нього негайного пояснення. Але він не сміявся й не обурювався. Він вчепився в підлокітник крісла, і пальці його побіліли.
Оксана відчувала, як серце б’ється десь у горлі, але лист іще не закінчився.
Прошу тебе, моя дівчинко, не віддавай ці гроші Тарасові. Навіть якщо він почне просити, принижуватися, запевняти, що все зрозумів, обіцяти повернутися. Він уже зробив вибір. Він віддав перевагу легкості, розвагам і молодому обличчю перед серцем, яке багато років було йому вірним.
Живи для себе. Купи собі хороше житло, поїдь туди, куди давно хотіла, подивися світ, який ти весь час відкладала заради інших. Якщо зможеш, впусти у своє життя людину, яка не користуватиметься тобою, а берегтиме. Ти ще молода, красива, і попереду в тебе не порожнє місце, а час. Твій час. Ти заслужила щастя.
А Тарасові нехай вистачить того, що він отримав. Можливо, колись цього виявиться достатньо, щоб він зрозумів ціну любові, турботи й людської відданості.
Твоя мама, Галина Остапівна.
Так, саме мама. Бо донькою для мене була ти.
Оксана склала аркуші так дбайливо, ніби закривала долонями останнє тепло. Перед нею лежав не просто лист, а визнання, якого вона чекала багато років і вже перестала чекати. Тарас сидів навпроти вже не переможцем, а людиною, з якої на очах зірвали блискучу маску. Уперше за довгий час вона побачила його розгубленим, порожнім, майже наляканим…
