— Шістнадцять мільйонів… — прошепотіла Ярина, і в її голосі не залишилося колишньої грайливості. — Тарасе, ти ж казав, що в твоєї матері нічого немає. Лише квартира. Ти казав, усе давно зрозуміло…
— Замовкни, — процідив він, не дивлячись на неї.
— Але, Тарасику…
— Я сказав, мовчи!
Ярина відсахнулася, ніби він ударив її не рукою, а голосом. Уся її переможна легкість осипалася за секунди. Нотаріус підвелася, дістала з теки невеликий конверт і простягнула його Оксані. Рух був рівний, діловий, але в погляді жінки майнуло стримане співчуття.
— Оксано Миронівно, тут ключ від комірки й документи. Галина Остапівна оформила все законно, папери були перевірені кількома фахівцями. Акції тепер належать вам. Підстав для успішного оскарження я не бачу.
Оксана взяла конверт і раптом зрозуміла, що руки більше не тремтять. Папір ліг у долоню спокійно, майже буденно, хоча за цією тонкою оболонкою тепер стояло все її нове життя. Усередині не було тріумфу. Не було й бажання ранити Тараса у відповідь словом. Натомість піднімалася тиха, ясна вдячність. Галина Остапівна навіть після смерті сказала їй те, чого вона роками не могла почути від живих: вона не була зайвою, випадковою, нікому не потрібною жінкою.
Оксана підвелася, поправила ремінець сумки й попрямувала до дверей. Уже на порозі вона зупинилася й озирнулася. Тарас дивився перед собою, ніби не бачив ні стін, ні людей. Ярина нервово м’ялася поруч, тереблячи сумочку; увесь її святковий блиск зник.
— Знаєш, Тарасе, — сказала Оксана тихо, без злості, і від цього її голос пролунав твердіше, — твоя мати залишила тобі квартиру й заміський будинок. Це багато. Дуже багато. Але головне, що вона намагалася залишити тобі, — не майно. Вона залишила тобі урок про те, що людину вимірюють не тим, скільки вона отримала, а тим, як поводилася з тими, хто був поруч. Шкода, що ти, найімовірніше, знову пройдеш повз цей урок. Ти ніколи не вмів вчитися на власних помилках…
