Оксана вийшла з кабінету й тихо зачинила двері. Надворі стояв ясний весняний день. Вітер торкав біля бордюру сухе торішнє листя, і воно шаруділо так, ніби хтось обережно перегортав сторінки старої книги.
Вона зупинилася на сходах, підвела обличчя до неба й уперше за багато місяців усміхнулася без зусилля. Не ввічливо, не для того, щоб приховати біль, не щоб стримати сльози, а вільно, всім обличчям. Сонце ще не гріло по-справжньому, але світло лягало на шкіру м’яко, і Оксана раптом відчула, що може дихати глибше.
У грудях, де так довго жив страх перед черговим приниженням, з’явився порожній світлий простір. Вона притисла сумку до себе й заплющила очі на мить.
— Дякую, — прошепотіла вона. — Дякую тобі, рідна. Дякую, мамо…
