Тарас коротко фиркнув. Ярина нахилилася вперед, не приховуючи цікавості, але тривоги в її обличчі не було — лише очікування нового приводу посміятися. Оксана не підвела очей. Вона вже приготувалася прийняти все без слова, навіть якщо останній пункт виявиться принизливою формальністю.
— Оксані Миронівні передається особисте майно покійної, — продовжувала нотаріус. — Стара швейна машинка, скринька з прикрасами й запечатаний конверт з особистим листом.
Тарас розсміявся так різко, що нотаріус мимоволі скривилася. Сміх був грубий, гучний, надто живий для кабінету, де щойно звучало ім’я померлої жінки.
— Швейна машинка! — видавив він крізь сміх. — Ярино, ти чула? Оце багатство. Ще коробка старих дрібничок і конвертик. Оксанко, вітаю, тепер ти забезпечена. Може, там рецепт пиріжків? Або інструкція, як штопати шкарпетки? Дивися, як справедливо вийшло: квартира, будинок і гроші — мені, бо я син. А тобі лист на пам’ять, щоб увечері було над чим поплакати.
Ярина прикрила рот долонею, але тонкий смішок усе одно прорвався. Оксана мовчки простягнула руку. Нотаріус передала їй щільний пожовклий конверт, запечатаний темно-червоним сургучем. Папір був несподівано важким, ніби всередині лежали не аркуші, а сама невисловлена правда.
На лицьовому боці акуратним почерком було виведено: «Оксаночці. Прочитати при всіх». Ці слова змінили повітря в кабінеті. Тарас ще усміхався, але вже не так широко. Ярина перестала сміятися й вдивилася в конверт.
Оксана обережно підчепила край сургучу, дістала кілька списаних сторінок і впізнала почерк Галини Остапівни — рівний, трохи похилий, з красивими впевненими літерами. Її пальці здригнулися, але голос, коли вона почала читати, поступово став твердiшим.
Дорога моя Оксаночко. Якщо ти тримаєш цього листа в руках, значить, мене вже немає поруч. Я прошу тебе прочитати все вголос. При нотаріусі, при Тарасові й при тій молодій жінці, якщо він приведе її із собою.
Так, я все знала…
