— Згідно із заповітом, — продовжила нотаріус, — трикімнатна квартира за адресою, вказаною в документах, переходить Тарасові Даниловичу Ковалю.
Ярина тихо скрикнула від радості й одразу ж обвила шию Тараса руками. Браслети на її зап’ястях дзенькнули, підбори нетерпляче вдарили по підлозі. Тарас розправив плечі, ніби йому щойно вручили не спадок після матері, а доказ його цілковитої правоти. На Оксану він подивився так, як дивляться на того, хто програв.
— Замiський участок з будинком також заповідано Тарасові Даниловичу, — рівно промовила нотаріус.
— Чула? — Тарас повернувся до колишньої дружини, уже не приховуючи тріумфу. — Мати все розуміла. Я її син, я спадкоємець, я рідна кров. А ти хто така? Жінка, яка колись крутилася біля нашої родини й чомусь вирішила, що має тут значення.
Оксана стиснула губи. Образливі слова вдарили звично, але від цього не стали легшими. За роки поруч із Тарасом вона навчилася ковтати сльози так само мовчки, як ковтають гіркі ліки. Навчилася усміхатися, коли хотілося кричати, і тримати спину рівно, навіть коли всередині все осипалося. Зараз вона дивилася на край столу й рахувала вдихи, щоб не дати голосу зірватися.
— Банківський вклад, сума якого зазначена в додатку, також переходить Тарасові Даниловичу, — сказала нотаріус, перегортаючи документ.
Ярина сплеснула руками, і її радість стала майже непристойно дзвінкою.
— Тарасику, це ж прекрасно! — защебетала вона. — Ми нарешті поїдемо відпочивати, ти обіцяв. Спочатку до моря, потім на острови. І машину, пам’ятаєш? Ти казав, що тепер у нас усе почнеться по-справжньому.
Тарас обійняв її за плечі з виглядом людини, якій увесь світ має аплодувати. Оксана відвернулася до вікна. У склі відбилося її бліде обличчя: тіні під очима, втомлені губи, сріблясті пасма біля скронь. Вона подумала, що Галина Остапівна не схвалила б цієї гучної радості поруч зі своєю останньою волею.
Нотаріус перегорнула сторінку, затримала погляд на наступному пункті й промовила:
— Є ще одне розпорядження. Воно стосується Оксани Миронівни…
