Очікування тривало рівно годину. Марина Андріївна Ковальчук залишалася в кабінеті й уважно переглядала списки особового складу, коли двері відчинив Роман Данилюк. У руках він тримав чималий стос заяв, а з його стриманої усмішки було зрозуміло: розрахунок начальниці спрацював.
— Результат виявився навіть серйознішим, ніж ми припускали, — промовив він, поклавши папери на стіл. — Сорок два співробітники вирішили звільнитися за власним бажанням. Серед них Мельниченко й майже весь відділ дорожньої інспекції. Першими відступили ті, хто найбільше боявся перевірки.
Марина повільно повторила назване число й постукала ручкою по краю папки. Товщина стосу краще за будь-які пояснення показувала, наскільки глибоко звичка до безкарності проникла в управління.
— Сорок два, — замислено промовила вона. — Майже половина чинного складу. Очищення почалося, і це добре. Але хто завтра вийде на дороги? Хто забезпечуватиме порядок?
— Люди з резерву готові, — відповів Данилюк. — З навчальним підрозділом я вже зв’язався. Там є здібні випускники, які ще не встигли призвичаїтися до тутешніх порядків. І не всі, хто залишився, бояться перевірки. У залі були люди, які давно чекали на такі зміни.
Марина кивнула, хоча радіти не поспішала. Добровільні заяви розв’язували лише частину проблеми. Мельниченко та його оточення могли відступити, але Петро Сергійович напевно спробував би завдати удару у відповідь. Щойно ця думка встигла оформитися, телефон на столі різко задзвонив…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
