Він думав про Кравченка. Ім’я нічого йому не говорило. Місцевий голова, сказала Галина Степанівна. Хотів знести материн будинок. Остап зустрічав таких десятками: учорашні вуличні хижаки, що натягнули костюми, навчилися говорити з трибун і усміхатися в камери. Вони вірили, що змінили шкіру й стали господарями життя.
Насправді змінювалася тільки тканина піджака. Звички залишалися колишніми.
Під ранок вони зупинилися на дорожній заправці. Небо сіріло, над полями підіймався холодний серпанок. Остап вийшов, розім’яв плечі, дістав сигарету. Він давно не курив, але зараз пальці самі знайшли пачку в бардачку. Дим обпік горло, повернув тіло в реальність.
Назар стояв поруч, не ставлячи запитань.
— Зв’яжися з нашими, — сказав Остап. — Потрібна вся картина по рідному містечку. Хто там за що відповідає, хто кого тримає, кому платить, хто боїться, хто продається.
— Зроблю.
— І знайди Професора. Нехай підніме все по Кравченку. Посада, зв’язки, гроші, земля, сім’я, борги. Мені потрібна кожна нитка.
Назар кивнув і відійшов із телефоном. Остап докурив, кинув недопалок в урну й подивився на небо, що прокидалося.
Мама.
Марії Антонівні було сімдесят чотири. Колишня вчителька, вдова, пенсіонерка. Вона прожила життя прямо, як уміла: школа, зошити, батьківські збори, старий будинок, квіти у дворі, фотографії чоловіка на стіні. Вона завжди соромилася того, на що перетворився її син. Не розуміла, як хлопчик, якому вона читала казки, міг стати людиною, про яку говорили пошепки.
Коли вона дізналася правду, то не кричала. Лише замовкла. Два роки не брала слухавку, не відповідала на листи, повертала перекази. Потім усе ж покликала його. Пробачила не тому, що зрозуміла, а тому, що була матір’ю.
Остап надсилав їй гроші. Вона не витрачала. Складала на старий рахунок і казала при зустрічі:
— Мені твоїх грошей не треба, Остапчику. Мені треба, щоб ти живий був.
Він був живий. А вона лежала в лікарні зі зламаними кістками, бо якийсь чоловік з адміністрації вирішив побудувати торговий центр.
Остап стиснув кулаки, але відразу розтиснув. Сила не повинна йти раніше за думку. Спершу відомості. Потім план. Потім дія. Ті, хто підняв руку на його матір, нікуди не дінуться.
Надвечір вони в’їхали в рідне містечко. Невисокі будинки, запилені тротуари, старі тополі, облуплені паркани — усе було знайомим і водночас чужим. Тут він бігав хлопчиськом, тут уперше вкрав, тут уперше дізнався, що таке страх і повага. Тут залишилася єдина жінка, яка любила його не за ім’я, не за гроші, не за владу, не з обережності. Просто тому, що він був її сином.
Лікарня стояла на околиці. Триповерхова будівля з облупленою фарбою, іржавими поручнями й важким запахом хлорки зустріла його тьмяним світлом коридорів. Назар залишився біля машини — дивитися, слухати, чекати.
У реєстратурі повна втомлена жінка підвела очі від журналу.
— До кого?
— До Марії Антонівни Левченко.
Вона провела пальцем по списку.
— Реанімація. Відвідування заборонені.
— Мені можна.
— Я сказала, заборонені.
Остап подивився на неї. Не зло, не голосно — просто подивився так, що жінка повільно опустила очі.
— Третій поверх, праворуч, — промовила вона майже пошепки.
Він піднявся сходами. На майданчику пахло ліками, мокрою ганчіркою й старим страхом. Такий запах він знав із лікарняних палат виправних установ, із коридорів, де люди чекають вироку не від судді, а від власного тіла.
Двері реанімації були зачинені. На них висіла табличка, що забороняла вхід стороннім. Остап штовхнув двері.
У палаті стояли кілька ліжок. Мерехтіли прилади, тихо пищали апарати, по трубках бігло прозоре життя. На одному ліжку лежала маленька жінка під білим простирадлом. Її обличчя було в синцях, одне око запливло, рука забинтована, від скроні йшла пов’язка.
Мати.
Остап сів поруч. Довго дивився, не моргаючи. Перед ним лежала не просто стара жінка, не потерпіла, не запис у протоколі. Це була жінка, яка носила його під серцем, ночами сиділа біля його ліжка, чекала з тюрми щоразу, скільки б не тривав строк.
Він обережно взяв її за руку. Шкіра була холодною й тонкою, як папір.
— Мамо, — сказав він ледь чутно. — Я приїхав. Я тут.
Вона не відповіла. Не могла. Але Остап усе одно тримав її руку й відчував, як десь усередині підіймається старе, темне, ретельно замкнене. Не гарячий спалах, а холод, від якого стають точними рухи й ясними думки.
Лють…
