Він давно не випускав її назовні. Тепер випускав — повільно, обережно, по краплі.
За дверима почулися кроки. До палати увійшов лікар в окулярах, літній, сутулий, із папкою під пахвою. За ним показалася медсестра.
— Ви хто такий? — лікар насупився. — Сюди не можна.
— Я її син.
Лікар придивився. Мабуть, мати говорила про нього. Може, скаржилася. Може, захищала. Потім доктор кивнув.
— Ходімо. Тут розмовляти не можна.
У кабінеті було тісно: папери на столі, старі дипломи на стіні, вицвілі фотографії, чашка з охололим чаєм. Лікар відкрив папку.
— Стан тяжкий, але не безнадійний. Перелом шийки стегна, струс, забої, розсічення. У її віці відновлення буде довгим. Можливо, знадобиться операція.
— Робіть усе, що потрібно. Гроші будуть.
Лікар подивився на нього поверх окулярів.
— Ви розумієте, що це не падіння? Її били. Я повідомив поліцію.
— І що?
— Приходив слідчий. Оглянув, зробив записи. Потім написав: побутова травма, впала у себе вдома.
Остап трохи повернув голову.
— Прізвище?
— Ігор Павлович Кравець. Із місцевого відділення. Я сперечався, але ви самі розумієте, як це буває.
— Розумію.
Він підвівся.
— Дякую, лікарю.
Лікар пом’явся біля столу.
— Ви будете домагатися правди?
Остап подивився на нього. Погляд був спокійним, і від цього спокою докторові стало не по собі.
— Буду.
Він вийшов із лікарні. Назар чекав біля машини.
— Як вона?
— Погано. Але житиме.
— Що далі?
Остап дістав телефон.
— Далі починаємо працювати.
Він набрав номер.
— Гончарю, це я. Так, приїхав. Потрібна зустріч. Сьогодні. Ти і Тихий. Де?.. Зрозумів.
Машина рушила до місця зустрічі в іншому місті. Рідне містечко залишилося позаду, тихе, сонне, ще не знаючи, що його звичний страх скоро зміниться іншим…
