За кілька хвилин лісник повернувся з великим аркушем цупкого паперу. На саморобній мапі перепліталися пунктири, стрілки, яри та струмки. Для сторонньої людини це скидалося на безглуздий візерунок, але лісник упевнено вказав потрібну точку. Він повільно провів нігтем уздовж шляху, кілька разів повернувся до небезпечних поворотів і змусив Антона повторити орієнтири вголос. Спочатку треба було кілька годин їхати старою лісовозною дорогою, потім звернути на ледь помітну колію й орієнтуватися за замерзлим струмком, модриною з розколотою блискавкою верхівкою та кам’янистим підйомом.
У глибокій низині лежала галявина з трьома старими кедрами. Біля кожного дерева багато років існував мурашник майже в людський зріст. Мирон Федорович запам’ятав те місце ще з часів роботи: улітку там не вщухав рівний гул. До найближчого житла було дуже далеко, зв’язок не працював, а випадкових людей старий не зустрічав роками.
Антон кілька разів провів пальцем уздовж маршруту, запам’ятовуючи повороти й орієнтири. Помилка означала б не зайві кілометри, а години серед однакових стовбурів. Він згорнув мапу й поклав поруч із материнським листом. Два аркуші паперу відчувалися по-різному: один зберігав слова, яких він боявся, другий вів туди, де мало завершитися розпочате.
На порозі Мирон Федорович затримав його за плече й попросив повернутися, коли все скінчиться. Що саме мало скінчитися, він не уточнив. Антон теж нічого не пояснив. Дорогою до міста він зупинився біля господарського магазину, придбав містку каністру, потім помітив при трасі пасіку й купив стільки меду, скільки вмістилося в ємність.
Говіркий пасічник вирішив, що суворий покупець готується до великого родинного свята, і заходився радити, як зберігати продукт. Антон мовчки розрахувався. Згодом у місті він купив три пляшки води, гнучкі трубочки, білі картки й водостійкий маркер. Продавчиню здивувало поєднання покупок і тюремне татуювання на його руці, але вона не поставила жодного запитання.
Сівши у фургон, Антон поклав картки на кермо. На першій написав: «Микола Степанович Дорошенко. Учитель. П’ятдесят вісім років. Убитий». Друга була присвячена Валентині Сергіївні Шевчук, яка померла у шістдесят сім років без сина й допомоги. Перед третьою він сидів довше. Ірині було тридцять шість, але Антон указав двадцять дев’ять — вік, у якому вона ще лишалася собою. Нижче з’явилися слова: «Жива, але зламана».
Літери вийшли рівними. Антон перечитав написи, склав картки в окремий конверт і лише тоді визнав, що рішення набуло форми. Він мав три імені, мапу й місце. Залишалося вивчити звички людей, які сім років жили так, ніби ні чужа смерть, ні дані обіцянки, ні зруйновані долі не лишили за ними жодного боргу…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
