Першим мав зникнути Богдан. Річ була не лише в тому, що саме він сидів за кермом і запустив ланцюг нещасть: слушна п’ятнична ніч наставала раніше за інші зручні нагоди. Антон поставив брудний фургон у темній частині паркінгу за закладом. Машина не привертала уваги. Уміння нерухомо чекати за роки ув’язнення стало майже тілесною навичкою.
Вільна людина швидко починає дивитися на годинник, шукати собі заняття чи перевіряти екран телефона. Антон міг годинами сидіти без руху, дослухаючись до глухого ритму музики за стіною й спостерігаючи за прямокутником службового виходу. Богдан з’явився далеко за північ. Пальто було розстебнуте, шарф волочився мокрим асфальтом, а кроки нагадували ходу хиткою палубою.
Він кілька разів намагався викликати машину, лаявся в телефон і дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав. Богдан притулився до стіни, насилу втримуючи рівновагу, і не помітив наближення Антона. Усе тривало лічені миті: короткий рух, тканина зі снодійною речовиною, обважніле безвільне тіло. У нічному гаморі ніхто не почув нічого незвичайного.
Дорогий одеколон змішався із запахом алкоголю. Антон переніс Богдана до кузова, обмежив рухи, заклеїв рота стрічкою й натягнув на голову цупкий мішок. Він працював не кваплячись, заздалегідь уявляючи послідовність дій, але намагався не дивитися бранцеві в обличчя. Спогад про Ірину міг зруйнувати холодну точність і перетворити розрахований крок на некерований спалах.
Поки він укладав чоловіка, перед очима постав Микола Степанович, який лишився лежати на дорозі після удару. Для Богдана загиблий учитель був лише несподіваною перешкодою, наслідки якої багатий батько мав усунути. Антонові пальці стиснулися сильніше. Він змусив себе зупинитися, перевірив дихання бранця й поправив кріплення. Задум вимагав витримки, а не вбивства на паркінгу.
За кілька хвилин фургон розчинився серед поодиноких нічних машин. Богдан лежав нерухомо й дихав рівно. Антон уважно стежив за дорогою, слухав глуху роботу двигуна й не відчував ані торжества, ані полегшення. Перший крок було зроблено, але всередині не полегшало. Навпаки, тиша стала глибшою й щільнішою.
За містом стояв покинутий будинок, що спорожнів три роки тому після смерті власника. Андрій знав це місце й був певен, що туди давно ніхто не навідується. Антон заніс бранця до холодної будівлі, поклав на підлогу дальньої кімнати, знову перевірив дихання та фіксатори. Двері замкнув привезеним замком. До появи Віталія лишалося менш як доба…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
