Сергій здригнувся й ледь не випустив скло. З верхнього ярусу на нього дивився Князь, чиї очі виразно блищали в напівтемряві. Виявилося, авторитет не спав і давно стежив за кожним рухом людини, яка вирішила потай розпорядитися власним життям.
З насмішкою він спитав, невже Сергій розраховував так просто позбутися покладених на нього обов’язків. Голос звучав неголосно, щоб не будити камеру, але в ньому не лишалося місця для заперечень. Самовільний відхід, повідомив Князь, тут вважався таким самим порушенням, як і відкрита непокора.
Помітивши розгубленість, авторитет нагадав про свій табірний досвід. Він надто часто бачив мить, коли доведений до краю в’язень раптом заспокоювався й починав шукати відповідний предмет. Тому приховати від нього такий намір було майже неможливо.
Князь простяг долоню. Сергій кілька секунд тримав уламок, розуміючи, що разом із ним віддає останню можливість вибору, потім підкорився. Авторитет оглянув скло, бридливо відкинув його далеко в темряву й звелів уважно слухати.
Від миті появи в цій камері Сергій, за словами наглядача, більше не належав собі. Його статус був потрібен усій спільноті, а отже, він перетворився на спільний ресурс. Ніхто не дозволив би корисному знаряддю самостійно зникнути й порушити ретельно вибудувану рівновагу.
Відкинутий брав на себе накопичену агресію, виконував зневажувану роботу й утримував інших від проступків. Його становище давало більшості відчуття безпеки, а показові покарання підкріплювали владу неписаних законів. Навіть щоденний біль мав тут призначення, визначене не самою жертвою. Що помітнішим ставало його падіння, то стійкішим оточенню здавався їхній власний статус.
Князь уперше назвав Сергія тим принизливим словом, яким решта позначала найнижчу касту. Пролунало воно не як образа, а як назва посади. Наглядач наказав повернутися на місце й далі виконувати свою функцію стільки, скільки буде потрібно системі.
За нову спробу піти він пообіцяв покарання, поруч із яким попередні приниження здадуться незначними. Після цих слів Князь відвернувся до стіни й незабаром задихав рівно. Сергій залишився в темряві, усвідомлюючи, що в нього відібрали навіть право припинити власні муки.
Тепер він бачив себе не рабом окремої людини, а частиною безликого механізму. Страждання використовувалися так само розважливо, як праця чи їжа. Вони належали камері й мали тривати, доки приносили користь тим, хто керував внутрішнім ладом.
Парадоксальним чином бажання померти почало відступати. Щоб прагнути смерті, треба було відчувати себе живим, а всередині Сергія настала порожнеча. Він ніби спостерігав збоку за тілом, яке встає за командою, прибирає підлогу й знову лягає під нари.
Минув місяць. Перевірки, годування, прогулянки й відбої злилися в один безбарвний потік, де час не рухався вперед, а повертався до тієї самої вихідної точки…
