Щоку Сергія притискали до холодної бетонної підлоги в дальньому кутку камери. Він хрипів крізь грубу тканину, якою йому заткнули рота, і марно намагався вивільнити руки. Після кількох ударів тіло майже перестало слухатися, а довкола чулися лише важке дихання й короткі, злі команди. Кожен новий ривок тільки дужче втискав його в бетон і переконував, що допомоги чекати нізвідки.
Над самим вухом пролунала обіцянка швидко навчити новачка тутешніх порядків. Те, що відбувалося, не скидалося ані на випадкову бійку, ані на спробу відібрати речі. Розправа тривала неквапно й показово: виконавці хотіли не просто завдати болю, а знищити в людині волю до спротиву.
Із напівтемного почесного кутка за сценою спостерігав той, чийого рішення тут чекали без зайвих запитань. Кримінальний авторитет не вимовив ані слова й лише повільно перебирає чотки. Саме його ледь помітний рух кілька хвилин тому перетворив напружену мовчанку камери на вирок.
Для в’язнів підставою була стаття, зазначена в паперах Сергія: тяжкий злочин проти беззахисної жінки. Ніхто не збирався з’ясовувати, що сталося насправді й наскільки справедливим був судовий вердикт. Внутрішній тюремній пошті вистачило кількох рядків, щоб заздалегідь визначити новачкові місце на самому дні. Сумнів тут сприймали як слабкість, а запис у вироку замінював і докази, і подробиці.
На волі Сергій вважав, що останню крапку в його долі поставив суддя, який оголосив десятирічний строк. Тепер він зрозумів: державний вирок був лише першим. За ґратами існував інший суд — без протоколу, захисту й можливості оскарження, зате з негайним виконанням будь-якого рішення. Його учасники не шукали істини: їм було досить зберегти той лад, який вони вважали єдино можливим.
Ще три години тому тридцятирічний чоловік сидів у тісному автозаку серед таких самих мовчазних етапників. Коли важкі ворота виправної колонії зачинилися за машиною, йому здалося, що найстрашніше вже сталося. Залишалося тільки пережити призначені роки, не встрявати в конфлікти й одного дня вийти на волю.
Сергій тримався за цю просту думку доти, доки конвой не вштовхнув прибулих у переповнену камеру. Він іще не знав, що справжній вирок йому тільки збиралися оголосити…
