Настало п’ятнадцяте листопада дев’яносто сьомого року. О третій годині пополудні Богдан і Дмитро виїхали з рідного Харкова на непримітних жигулях шостої моделі. За кермом упевнено сидів Дмитро. Дорога була рясно засипана мокрим снігом, а низьке небо тиснуло свинцевою сірістю. Майже весь довгий шлях чоловіки зберігали напружене мовчання. Богдан невідривно дивився в замерзле бокове вікно, методично прокручуючи в голові всі можливі варіанти майбутньої важкої розмови. Дмитро нервово курив одну сигарету за одною, струшуючи сірий попіл у вузьку щілину прочиненого вікна.
Покинута база відпочинку стояла в глухому сосновому лісі, приблизно за сотню кілометрів від міської межі. За радянських часів тут весело проводили відпустку заводські робітники, але потім фінансування припинилося, і місце повністю занепало. Дерев’яні будиночки зяяли вибитими шибками, територія густо заросла бур’яном, а будь-яка охорона повністю була відсутня. Це було ідеальне, глухе місце для проведення таємної кримінальної зустрічі. Кореші приїхали на місце о шостій вечора, коли на ліс уже стрімко опускалися густі сутінки.
Важку чорну «Волгу» дніпровських бандитів вони помітили одразу — машина самотньо стояла біля самого крайнього й відносно цілого котеджу. Дмитро акуратно припаркував свої жигулі поруч, і чоловіки вийшли на морозне повітря. Холод помітно міцнішав, і при кожному видиху з рота виривалися густі хмарки білої пари. Богдан звичним рухом перевірив заряджений пістолет, надійно схований під теплою курткою. У магазині пістолета Макарова вистачало набоїв на будь-який непередбачений випадок. Дмитро теж був озброєний і готовий до будь-яких сюрпризів.
Згідно зі старими злодійськими поняттями, на мирних переговорах категорично забороняється діставати стволи, але мати при собі зброю вважалося цілком розумним запобіжним заходом. Вони рішуче розчинили рипучі двері й увійшли всередину котеджу. У невеликому приміщенні було жарко натоплено, а тьмяне жовте світло йшло від старої гасової лампи, бо електрику тут давно відрізали. У центрі кімнати стояли грубий стіл і чотири розхитані стільці. Тарас Лях сидів обличчям до вхідних дверей, а грізний Вадим Сторож розташувався праворуч від свого боса. Побачивши прибулих, обидва дніпровські авторитети мовчки підвелися на ноги.
Чоловіки обмінялися короткими, сухими привітаннями, принципово обійшовшись без традиційних рукостискань, і зайняли свої місця. Богдан сів точно навпроти Тараса, а Дмитро розташувався поруч зі своїм другом. Розмова з перших же секунд набула вкрай напруженого й ворожого характеру. Тарас безапеляційно гнув свою попередню лінію, звинувачуючи опонентів у всіх гріхах. Він заявляв, що харківські нахабно порушили всі негласні домовленості й зобов’язані негайно повернути товар. Богдан заперечував йому гранично спокійно, але з крижаною твердістю в голосі, наводячи свої вагомі аргументи.
Він наполягав, що торгова угода була цілком чистою і всі досягнуті раніше домовленості були дотримані до останньої літери. Суперечка тривала понад годину, голоси перемовників ставали дедалі гучнішими й різкішими. Дмитро зберігав похмуре мовчання, лише підозріло примруживши очі. Його розвинена інтуїція підказувала, що довкола відбувається щось явно недобре. Близько пів на восьму вечора вхідні двері котеджу з гуркотом розчинилися. До приміщення стрімко вдерлися троє кремезних бійців, озброєних автоматами Калашникова, готовими до стрільби на ураження.
Богдан і Дмитро миттєво схопилися зі своїх місць, інстинктивно потягнувшись руками до схованих пістолетів, але чорні дула автоматів уже дивилися їм просто в груди. Тарас вальяжно відкинувся на спинку стільця й гидко всміхнувся. «Сиди рівно, Коваль, нашу розмову офіційно закінчено. Увесь спірний товар належить нам, і солідну компенсацію ми теж отримаємо. А ти зараз поїдеш разом із нами й сидітимеш у підвалі, доки твої харківські братки не виконають усі наші умови до останньої копійки». Це була нахабна, безмежна засідка й чистої води підстава.
Богдан до скреготу стиснув зуби, гарячково прораховуючи в умі можливі варіанти порятунку. Він розумів, що просто зараз їх навряд чи вб’ють, бо це спричинить забагато зайвого галасу й небезпечних наслідків. Найімовірніше, їх планували забрати в полон, тримати в заручниках і цинічно торгуватися за викуп. Але для злодія в законі подібний полон означав незмивне приниження й нищівний удар по кримінальному авторитету. Однак Дмитро оцінив ситуацію зовсім інакше й вирішив діяти негайно.
Він зробив різкий, невловимий ривок, блискавично вихопив свій пістолет і вистрілив у найближчого бойовика з автоматом. Куля точно увійшла в плече бандита. Той несамовито закричав від болю, а його автомат мимоволі дав довгу чергу в дощату стелю. Решта стрільців у замішанні розвернули зброю в бік Дмитра. Користуючись моментом, Богдан рвонув до рятівних дверей, тоді як вірний друг прикривав його відхід. Пролунали ще два оглушливі пістолетні постріли, змусивши Тараса й Вадима боягузливо попадати на брудну підлогу.
Друзі кулею вискочили із задушливого котеджу в рятівну темряву й пекучий сніг, чуючи за спиною розлючені крики. Вони щосили бігли до своєї припаркованої машини, і порятунок здавався вже зовсім близьким. Дмитро біг трохи попереду, а Богдан слідував просто за ним. Раптом тишу лісу розірвала довга автоматна черга. Богдан відчув сильний, тупий поштовх у спину й з розмаху впав обличчям у холодний замет. У перші секунди він навіть не зміг зрозуміти, смертельно його поранено чи він іще живий.
Стиснувши зуби, Коваль спробував підвестися на ноги. Помітивши падіння товариша, Дмитро різко розвернувся, безстрашно підбіг до нього, міцно схопив за комір куртки й волоком потягнув до рятівних жигулів. Услід їм пролунала ще одна довга черга. Дмитро якось дивно сіпнувся всім тілом, але своєї залізної хватки не послабив. Він з останніх сил дотягнув Богдана до шістки, розчинив дверцята й буквально вштовхнув друга в салон. Потім сам застрибнув на водійське сидіння й тремтячими руками завів двигун лише з третьої спроби.
Машина з пробуксовкою рвонула з місця, розкидаючи колесами сніг. Свинцеві кулі глухо стукали по металевому кузову, а заднє скло з противним дзвоном розлетілося вщент. Дмитро втиснув педаль газу в підлогу, і старенький автомобіль на величезній швидкості понісся засніженою, звивистою лісовою дорогою. Проїхавши близько кілометра, Богдан зміг сісти рівно й швидко оглянув себе. Його щільна куртка виявилася роздертою на спині, але саме тіло дивом уникло серйозних ушкоджень. Смертоносна куля пройшла лише по дотичній, розірвавши тканину, але не зачепивши життєво важливих органів. Йому казково пощастило.
Коваль із полегшенням обернувся до Дмитра. Той сидів, сильно зсутулившись над кермом, а його ліва рука судомно притискала правий бік. Крізь побілілі пальці рясно сочилася темна, густа кров. «Дімо, брате, тебе поранило!» — з жахом вигукнув Богдан. «Нічого страшного, прорвемося, доїдемо», — відповів Дмитро хрипким, зірваним голосом, а його обличчя стало мертвотно-блідим. Богдан миттєво усвідомив, що поранення вкрай серйозне, і це аж ніяк не проста подряпина.
Дмитро з останніх сил вів машину, що виляла, однією здоровою рукою, тоді як друга й далі затискала глибоку рану. Кров важкими краплями падала на обшивку сидіння й заливала гумовий килимок на підлозі. Чоловік дихав дуже важко, з надривом, пропускаючи кожен другий вдих. «Гальмуй негайно, пусти мене за кермо!» — скомандував Богдан. «Усе нормально, я зможу, доїдемо», — вперто прошепотів поранений. Але проїхавши ще близько десяти кілометрів, Дмитро остаточно втратив сили й звернув на засніжене узбіччя.
Жигулі сіпнулися й заглухли. Голова Дмитра безсило впала на пластикове кермо. Богдан кулею вискочив із салону, оббіг машину спереду й розчинив водійські дверцята. Поранене тіло друга важким тягарем сповзло просто в його підставлені руки. Тепла куртка Дмитра наскрізь промокла від рясної крововтрати. Автоматна куля увійшла глибоко в лівий бік, значно нижче ребер. «Тримайся, Дімо, благаю, зараз я миттю довезу тебе, лікарі обов’язково допоможуть і витягнуть», — благав Богдан, намагаючись перев’язати рану.
Дмитро з великими труднощами розплющив потьмянілі очі, подивився в обличчя своєму названому братові й спробував слабо всміхнутися. «Не довезеш ти мене, братику, я це точно знаю. Послухай уважно… Оксана, моя маленька Альонка… Подбай про них, благаю, дай мені своє слово». Богдан відчайдушно закивав: «Обіцяю, слово даю пацанське! Тільки ти тримайся, не смій відключатися!» «Дай мені клятву по-справжньому, як рідному братові. Альонка — це моя рідна кров. Пообіцяй, що ти станеш для неї батьком замість мене».
Богдан щосили стиснув холодніючу руку друга. «Клянуся своїм життям, берегтиму її, як найріднішу на світі». Дмитро з полегшенням кивнув і шумно видихнув рештки повітря з легень. Його очі повільно заплющилися назавжди. Уривчасте дихання зупинилося, і тіло обм’якло. Богдан залишився сидіти на засніженому узбіччі порожньої дороги, дбайливо притискаючи до грудей мертвого друга. З неба великими пластівцями падав м’який сніг, і довкола панувала абсолютна, оглушлива тиша.
Усередині в Коваля утворилася крижана, всепоглинальна порожнеча. Уперше за багато років суворого кримінального життя він відчув, як до горла підступає щось дуже схоже на гіркі сльози. Він не дозволив собі заплакати вголос, адже справжні злодії не плачуть. Але величезний залізний клубок міцно застряг у його пересохлому горлі. Тієї ж ночі він привіз бездиханне тіло товариша назад до Харкова. Пишний похорон відбувся рівно за три дні, зібравши величезну кількість кримінального люду.
Оксана невтішно ридала, схилившись над відкритою дубовою труною чоловіка. Маленька Альонка перелякано чіплялася за поділ материнської спідниці, зовсім не розуміючи страшного змісту того, що відбувається. Богдан нерухомо стояв трохи осторонь, з обличчям, закам’янілим від горя. На самому кладовищі, коли важку труну на мотузках почали опускати в сиру землю, авторитет нечутно підійшов до самого краю розверзлої могили. Дуже тихо, щоб його слова почула лише сира земля, він твердо повторив свою клятву: «Дімо, я тобі обіцяв, і я все неодмінно зроблю. Альонка стане для мене рідною донькою».
Це було непорушне слово злодія. Від того трагічного дня Богдан Коваленко добровільно звалив на свої плечі повну відповідальність за долю сім’ї Дмитра Морозенка. Віднині це стало його найголовнішим, священним обов’язком у житті. Одразу після важкого похорону Богдан приїхав до квартири вбитої горем Оксани. Це була та сама панельна п’ятиповерхівка у спальному районі. Жінка відчинила двері, її обличчя було сильно опухлим, а очі почервоніли від безкінечних сліз. Маленька Альонка мирно спала у своєму візочку просто в тісному передпокої.
Богдан по-господарськи пройшов на крихітну кухню й важко опустився на стілець навпроти вдови. Він говорив неголосно, але гранично чітко й винятково по суті. «Оксано, я дав клятву Дімі, що завжди вам допомагатиму. Потрібні гривні чи якась допомога — просто кажи без сорому. Коли Альонка підросте й піде вчитися, я повністю забезпечу її майбутнє. Відтепер це мій святий обов’язок». Жінка лише слабо кивнула у відповідь, навіть не знайшовши в собі сил підвести заплакані очі. Її зірваний голос зрадницьки тремтів.
«Дякую тобі величезне, Богдане. Я точно знаю, що ти нас ніколи не покинеш. Діма завжди з гордістю казав, що Коваль своє слово тримає міцніше за сталь». І Богдан справді дотримав обіцянки, повністю взявши на себе фінансову й моральну опіку над сім’єю загиблого брата. Практично щотижня він стабільно передавав їм необхідні кошти. Іноді він надсилав конверти через своїх найнадійніших і перевірених людей, а часом привозив гроші особисто. Суми були не захмарними, але цілком достатніми для того, щоб Оксана з донькою ні в чому не мали потреби.
Жінка так і не вийшла на роботу, присвятивши всю себе вихованню маленької доньки. Альонка росла дуже здоровою, активною й веселою дитиною на радість матері. Богдан навідувався до них у гості не надто часто, але робив це з завидною регулярністю. Він із прихованою ніжністю спостерігав, як малеча спершу повзає по підлозі, потім робить свої перші невпевнені кроки й вимовляє кумедні перші слова. У ці рідкісні миті суворий авторитет відчував у душі дивне, зігрівальне тепло, яке було зовсім незвичним для людини злодійської масті.
Але він завжди пам’ятав, що робить це не для забави, а виконуючи свій священний, непорушний обов’язок перед загиблим братом. Що стосується затяжної війни з дніпровською братвою, то вона завершилася вельми стрімко. Після тієї підлої засідки в лісі Тарас Лях слушно розсудив, що розлючений Коваль відповість максимально жорстко й безжально. Саме так усе й сталося насправді. Богдан особисто спланував і блискуче організував серію нищівних ударів у відповідь по бізнесу ворога. Його бійці спалили дотла два великі оптові склади, підірвали особистий автомобіль Вадима Сторожа й відправили в реанімацію трьох збирачів данини…
