Не витримавши такого пресингу, Тарас першим запросив перемир’я через впливових спільних знайомих у кримінальному світі. Мирна сходка відбулася на нейтральній території в індустріальному Запоріжжі. Сторони остаточно домовилися припинити вогонь: кожен зобов’язався працювати суворо на своїй території, не перетинатися по товарах і назавжди забути минулі образи. Однак сам Богдан нічого не забув і не пробачив. Адже через цю безглузду війну загинув його найкращий друг Дмитро. Минали роки, дев’яносто дев’ятий плавно перетік у двотисячні.
Життя Богдана й далі оберталося довкола звичних кримінальних справ. Він, як і раніше, надавав надійний дах для великого бізнесу, контролював схеми обналу й отримував солідний відсоток із роботи нелегальних казино. Рідний Харків змінювався до невпізнання, а разом із ним трансформувався й увесь злочинний світ. На арену виходили нові, зухвалі люди — молоді, неймовірно жадібні й зовсім не визнавали старих понять. Стара злодійська гвардія ще намагалася тримати удар, але в повітрі виразно відчувалося, що їхній час невблаганно минає.
Коваль принципово залишався вірним старим злодійським законам, але в глибині душі чудово розумів, що довго гуляти на волі йому не вдасться. Закон був суворий, але єдиний для всіх правильних злодіїв: рано чи пізно тюрма неминуча. Це сталося дощової весни дві тисячі першого року. У місті пройшла масштабна міліцейська облава на велику злочинну мережу, яка спеціалізувалася на масовому перегоні викрадених автомобілів преміум-класу. Богдан саме курував харківську ланку цього складного ланцюга.
Оперативники спрацювали на диво чисто й професійно. У хід пішли незаконне прослуховування телефонних розмов, цілодобове стеження і, нарешті, ефектне затримання. У кайданках опинилися одразу семеро членів угруповання. Особисто Богданові слідчі висунули тяжке обвинувачення в організації злочинного співтовариства й незаконному зберіганні вогнепальної зброї. Судовий процес відбувся стрімко й тривав усього пів року. Винесений вирок виявився суворим — сім довгих років позбавлення волі в колонії суворого режиму. Коваль вислухав рішення судді стоячи, не здригнувшись жодним м’язом на обличчі.
Він не виявив ані краплі подиву, оскільки давно був внутрішньо готовий до такого результату. Наступним етапом його відправили відбувати покарання далеко на Донбас, у похмуру ІК-29, колонію суворого режиму. Ця стара зона славилася своїми гнилими дерев’яними бараками й неймовірно жорстким внутрішнім розпорядком. Однак для досвідченого Коваля ця ходка була далеко не першою в його насиченій біографії. Він чудово знав усі тонкощі тюремного виживання й умів правильно себе поставити. Статус злодія в законі забезпечував йому незаперечний авторитет серед арештантів.
Його глибоко поважали місцеві смотрящі, до нього постійно йшли по життєву пораду й для справедливого розв’язання складних конфліктних ситуацій. Богдан незмінно судив суворо за злодійськими поняттями й сам жив за цими неписаними законами. Адміністрація колонії визначила його працювати в місцевому швейному цеху, де він монотонно шив робочі рукавиці. Начальство його принципово не чіпало, бо всі чудово знали, хто він такий, і воліли не зв’язуватися з авторитетним законником без вагомої причини. Листування з Оксаною налагодилося практично одразу після етапування.
Жінка акуратно писала йому приблизно раз на місяць, викладаючи думки коротко й суто по суті. Вона з материнською гордістю розповідала, як швидко росте маленька Альонка, і регулярно надсилала свіжі фотографії. Богдан дбайливо зберігав ці безцінні знімки у своїй приліжковій тумбочці й у хвилини туги діставав їх, щоб довго й уважно розглядати. На найпершій фотографії дворічна Альонка невпевнено стояла в залитому сонцем дворі, обіймаючи плюшевого ведмедика. На наступному знімку, через рік, дівчинка радісно гойдалася на дерев’яній гойдалці.
У чотири роки вона із серйозним виглядом крокувала до дитячого садка, міцно тримаючи маму за руку. А фотографія в п’ять років зафіксувала перший у її житті день народження, проведений без рідного батька. Дівчинка стрімко росла й змінювалася на очах. Богдан уважно стежив за її дорослішанням здалеку, через короткі рядки листів і глянцеві світлини. Оксана часто писала, що переданих грошей їм цілком вистачає на гідне життя. Коваль і далі регулярно спонсорував сім’ю друга через своїх надійних людей, що лишилися на волі.
У своїх листах жінка гаряче дякувала йому, називаючи своїм рятівником і янголом-охоронцем. Богдан принципово нічого не відповідав на ці слова вдячності, вважаючи свою допомогу святим обов’язком, а не послугою. Тюремні роки тяглися болісно повільно, відраховуючи другий, третій, четвертий рік ув’язнення. Коваль тримався на зоні абсолютно рівно, ні з ким не вступав у безглузді конфлікти й анітрохи не розгубив свого високого авторитету. У дві тисячі третьому році прийшов радісний лист від Оксани з новиною про те, що Альонка пішла до першого класу.
Мати з гордістю повідомляла, що дівчинка росте дуже розумною, правильно говорить і прекрасно засвоює шкільну програму. Читаючи ці рядки, суворий Богдан мимоволі всміхнувся, що траплялося з ним украй рідко. Через два роки, у дві тисячі п’ятому, до колонії прийшла нова фотографія. На ній була зображена семирічна Альонка в ошатній шкільній формі, з величезним букетом квітів у руках. Із фотокартки на нього дивилося дуже серйозне дитяче обличчя з глибокими темними очима, точнісінько як у загиблого Дмитра. Богдан довго не міг відірвати погляду від цього знімка, поринувши у важкі роздуми.
Він думав про те, що хоча донька його найкращого друга й росте без рідного батька, але в цьому житті вона точно не пропаде. Він дав непорушну обіцянку дбати про неї, і свого слова дотримає за будь-яку ціну. Строк і далі тягнувся своєю чергою: минув п’ятий рік, за ним шостий. На момент закінчення цієї тривалої ходки Богданові виповнився сорок один рік. На його скронях рясно проступила благородна сивина, руки вкрилися сіткою нових шрамів, але спина залишалася, як і раніше, бездоганно прямою.
Його залізний характер анітрохи не змінився, залишившись таким самим твердим і незламним. За всі сім довгих років, проведених у колонії, Коваль жодного разу серйозно не порушив установленого адміністрацією режиму й ніколи не пішов урозріз зі злодійськими поняттями. До кінця строку його авторитет серед зеків зріс у рази порівняно з першими днями відсидки. Довгоочікуване звільнення настало спекотного літа дві тисячі восьмого року. Був знойний липневий день, коли Богдан із невеликою потертою сумкою в руках ступив за важкі тюремні ворота.
На волі його радісно зустрів вірний кореш на автомобілі, який одразу ж повіз звільненого авторитета до рідного Харкова. Насамперед, навіть не заїжджаючи на орендовану квартиру, Богдан поїхав провідати Оксану. Це була та сама до болю знайома трикімнатна квартира, от тільки фарба на стінах у під’їзді сильно облупилася. Оксана помітно постаріла за ці роки: її волосся повністю вкрилося білою сивиною, а обличчя прорізали глибокі зморшки турбот. Побачивши гостя, жінка міцно обійняла Богдана й не змогла стримати щирих сліз радості. А Альонка скромно стояла у вузькому коридорі.
Це була вже десятирічна, трохи худенька дівчинка із кумедними косичками. Вона дивилася на суворого Богдана дуже уважно й серйозно. Чоловік повільно присів перед нею навпочіпки й простягнув свою велику, мозолясту руку. «Здрастуй, Альонко. Я дядько Богдан, найближчий друг твого покійного тата». Дівчинка мовчки, але впевнено потиснула простягнуту руку, а потім промовила тихим, але твердим голоском: «Мама мені багато про вас розповідала. Це ж ви всі ці роки нам допомагали». «Допомагав і неодмінно допомагатиму далі.
Я твердо пообіцяв це твоєму батькові», — серйозно відповів Богдан. Альонка розуміюче кивнула у відповідь. У її глибоких темних очах читалося зовсім недитяче, майже доросле розуміння складних життєвих реалій. Після цієї теплої зустрічі Богдан остаточно осів на волі. Він зняв собі вельми скромну однокімнатну квартиру на тихій околиці Харкова й почав поступово, без зайвої метушні повертатися до своїх колишніх справ. Кримінальний світ міста кардинально змінився за ті сім років, що він провів за ґратами.
На вулицях правили бал зовсім нові авторитети — здебільшого молоді, гранично агресивні й безпринципні відморозки. Старі, непорушні злодійські поняття стрімко розмивалися й втрачали свою цінність. Богдан розважливо волів триматися осторонь нової великої кримінальної гри. Його вік був уже не той, та й колишнього юнацького запалу помітно поменшало. Тепер він працював переважно як авторитетний консультант: мирно розв’язував складні комерційні суперечки, давав мудрі поради бізнесменам і стабільно отримував за це свій справедливий відсоток. Життя текло тихо, але цілком стабільно й безбідно.
Головним сенсом і центром його життя стала підростаюча Альонка. Богдан узяв за правило навідувати їх з Оксаною щонайменше раз на тиждень. Зазвичай він приходив у гості щосуботи, приносячи повні пакети якісних продуктів і передаючи конверти з грошима. Альонка швидко звикла до регулярних візитів дядька Богдана. Вона чудово знала, що цей суворий чоловік довго сидів у тюрмі, і розуміла, ким він є по життю, але зовсім його не боялася. Дівчинка бачила, з якою безмежною довірою й повагою ставиться до нього її рідна мати.
Роки минали, і Альонка перетворювалася на дуже розумну, розсудливу й серйозну дівчину, яка прекрасно вчилася в школі й обожнювала читати книжки. Богдан іноді цікавився її шкільними успіхами, і вона з великою охотою розповідала йому про свої оцінки. Їй легко давалися складні математичні формули, вона щиро любила класичну літературу й захоплювалася історією. Суворий злодій уважно слухав її розповіді, схвально кивав головою й відчував у грудях щось дуже схоже на справжню батьківську гордість за дитину, яка хоч і не була йому рідною по крові, але стала такою по духу.
На початку дві тисячі десятого року Альонка успішно закінчила дев’ятий клас загальноосвітньої школи. У свої чотирнадцять років це була витончена, худенька дівчина з тими самими неймовірно серйозними очима свого батька Дмитра. Вона твердо вирішила вступати до медичного училища, бо всім серцем мріяла стати кваліфікованою медсестрою й допомагати хворим людям. Оксана повністю підтримала благородний вибір доньки, однак скромних заощаджень сім’ї катастрофічно не вистачало на оплату якісного навчання. Дізнавшись про цю проблему, Богдан приїхав до них уже наступного дня.
Він мовчки поклав на кухонний стіл пухкий конверт, у якому лежала сума, що з лишком покривала не лише весь курс майбутнього навчання, а й супутні витрати на життя студентки. «Що це таке, дядьку Богдане?» — недовірливо запитала Альонка, дивлячись на пачку гривень. «Це гроші на твоє навчання. Твій покійний батько дуже хотів би, щоб ти вивчилася й стала людиною, а я пообіцяв йому в усьому тобі допомагати. Бери ці гроші сміливо, вчися старанно й ні про що не турбуйся, забезпечувати тебе — мій святий обов’язок».
Альонка без проблем склала вступні іспити й стала студенткою медичного училища. Її навчання тривало три довгі й насичені роки, з дві тисячі десятого по дві тисячі тринадцятий. Богдан і далі уважно стежив за успіхами своєї підопічної здалеку. Оксана регулярно розповідала йому телефоном, як блискуче її донька дає раду навчанню. Перша складна практика в міській лікарні, безсонні ночі перед іспитами, важкі перші чергування у відділенні — Альонка з честю долала всі труднощі й ніколи ні на що не скаржилася.
Однак на початку фатального дві тисячі тринадцятого року в їхню сім’ю прийшла біда — Оксана серйозно захворіла. Спочатку постійну слабкість списували на банальну втому й стрес, але невдовзі почалися сильні, нестерпні болі в ділянці живота. Проведене медичне обстеження прозвучало як вирок: лікарі діагностували рак шлунка на тяжкій, третій стадії. Дорогоцінний час було втрачено, і лікування почалося надто пізно. Почалася низка виснажливих курсів хіміотерапії, безкінечні лікарняні палати й нестерпні муки згасаючої жінки.
Богдан без вагань оплачував абсолютно всі виставлені рахунки. Він діставав дефіцитні імпортні ліки, наймав найкращих професорів і оплачував найкомфортніші платні палати. Але навіть передова медицина виявилася безсилою перед лицем смертельної хвороби, яка зайшла надто далеко. Альонці довелося взяти академічну відпустку й кинути улюблене навчання на пів року, щоб цілодобово доглядати за вмираючою матір’ю. Богдан приїздив до лікарні щодня без винятків. Він годинами сидів біля ліжка Оксани й просто мовчав, підтримуючи її своєю присутністю.
Жінка буквально танула на очах у близьких людей. Із настанням дощової осені в неї вже не вистачало сил навіть на те, щоб просто підвестися з ліжка. Розмовляти їй ставало дедалі важче, але розум залишався кришталево ясним до самого кінця. Наприкінці жовтня Оксана слабким голосом покликала до себе Богдана й попросила Альонку ненадовго вийти з палати. Авторитет важко опустився на стілець поруч із лікарняним ліжком. Змучена жінка насилу взяла його за руку — її пальці були неймовірно холодними й моторошно кістлявими.
«Богдане, послухай мене… Моя Альонка скоро залишиться в цьому світі зовсім сама. Благаю, скажи, що ти її не покинеш?» — прошепотіла Оксана. «Я дав клятву Дімі багато років тому, і тепер клянуся тобі. Вона прекрасна, розумна й добра дівчинка, але їй важко без сім’ї. Я завжди буду поруч із нею, до самого свого останнього подиху». Оксана слабо кивнула на знак вдячності, з полегшенням видихнула, і по її запалих щоках покотилися гіркі сльози. «Дякую тобі величезне, Богдане. Дякую за те, що завжди тримав своє слово. Мій Діма точно знав, якій людині можна довіряти».
За три дні серце Оксани назавжди зупинилося. Похорон минув дуже тихо й без зайвого галасу. Альонка трималася з останніх сил, вона не ридала вголос, лише її юне обличчя стало таким самим білим, як мармурові плити на могилах. Дівчина невідривно дивилася в сиру землю, а Богдан невідступно стояв поруч, важко поклавши свою міцну руку на її крихке плече. Коли нечисленні проводжальники розійшлися по домівках, Альонка повільно обернулася до свого захисника. «Дядьку Богдане, от тепер я залишилася на білому світі зовсім сама», — промовила вона надламаним голосом…
