«Ні, дівчинко моя, у тебе є я. Доти, доки б’ється моє серце, ти ніколи не будеш самотня», — твердо відповів Коваль. Почувши ці слова, Альонка судомно притислася до його широких грудей і гірко розридалася, вперше давши волю сльозам за всі ці страшні дні. Богдан дбайливо й міцно обійняв її, мовчки стоячи над свіжою могилою й фізично відчуваючи всю колосальну вагу відповідальності, що звалилася на нього. Віднині доля цієї крихкої дівчини повністю залежала тільки від нього. Вона була донькою його названого брата й єдиним живим нагадуванням про загиблого Дмитра.
Після важкого похорону Богдан доклав максимум зусиль, щоб допомогти Альонці оговтатися й повернутися до перерваного навчання. Дівчина успішно поновилася в медучилищі, блискуче склала всі борги й навесні дві тисячі чотирнадцятого року заслужено отримала червоний диплом дипломованої медсестри. На той момент їй виповнилося рівно вісімнадцять років. Невдовзі вона офіційно влаштувалася на роботу до великої міської лікарні, потрапивши до складного хірургічного відділення. Альонка працювала дуже старанно, брала додаткові зміни й ніколи не скаржилася на втому.
Жити вона воліла в скромній кімнаті, яку їй виділили в спеціалізованому гуртожитку при лікарні. Богдан і далі регулярно передавав їй конверти з грошима, але скромна дівчина брала зовсім небагато, постійно запевняючи, що їй цілком вистачає власної медичної зарплати. Бачитися вони стали помітно рідше — приблизно раз на один чи два місяці. Решту часу Богдан лише зрідка телефонував, щоб коротко довідатися про її справи. Альонка завжди відповідала лаконічно й по суті: «Усе нормально, дядьку Богдане, багато працюю, у мене все просто чудово».
Між ними, як і раніше, зберігалася певна невидима дистанція, що було цілком логічно. Він був старим злодієм у законі з кримінальним минулим, а вона — молодою, чесною медсестрою, яка рятує людські життя. Це були два зовсім різні, паралельні світи. Однак їхній глибокий духовний зв’язок не обривався ні на мить. Богдан постійно відчував свою святу відповідальність, а Альонка — щиру, глибоку вдячність і щось дуже схоже на справжню дочірню любов. Так непомітно минали роки: проминули дві тисячі чотирнадцятий, п’ятнадцятий і шістнадцятий.
Вік Богдана невблаганно перевалив за п’ятдесятирічний рубіж. Його волосся стало абсолютно сивим, обличчя вкрилося сіткою глибоких зморшок, однак богатирське здоров’я поки не підводило. Свої кримінальні справи він тепер вів гранично неквапливо, намагаючись повністю уникати невиправданого ризику. Чоловік чудово усвідомлював, що чергова тюремна ходка може стати для нього останньою в житті. Але сліпа доля розпорядилася його життям зовсім інакше. Навесні дві тисячі сімнадцятого року старого авторитета знову взяли під варту.
Несподівано спливла одна дуже стара, нерозв’язана справа, пов’язана з великим обналом ще з далекого дві тисячі чотирнадцятого року. Очевидно, хтось із колишніх спільників вирішив здати Коваля, щоб урятувати власну шкуру. Поліцейське слідство відбулося на диво швидко, а зібрана доказова база виявилася залізобетонною. Черговий суд відбувся на початку спекотного червня. Винесений суддею вирок вражав своєю безпрецедентною жорсткістю — цілих сім років позбавлення волі в колонії суворого режиму. Богдан вислухав вердикт із крижаним спокоєм, нічим не виказавши своїх справжніх емоцій.
На той момент йому виповнився п’ятдесят один рік, і це був уже сьомий за рахунком тюремний строк у його бурхливій біографії. У глибині душі Коваль виразно розумів, що ця ходка, найімовірніше, стане фінальною крапкою в його кримінальній кар’єрі. За старою пам’яттю його етапом відправили відбувати покарання все до тієї ж до болю знайомої ІК-29. Знайома зона зустріла його звичним суворим режимом і обшарпаними стінами старих бараків. Як злодій у законі, Богдан мав тут незаперечний, колосальний авторитет серед місцевого контингенту.
Його чудово пам’ятали місцеві сидільці-старожили, а молоді новачки ставилися до легендарного законника з непідробним трепетом і повагою. Він знову взявся до звичної роботи в тюремному швейному цеху, жив суворо за злодійськими поняттями й принципово не створював жодних конфліктних ситуацій з адміністрацією. Дізнавшись про суворий вирок, Альонка одразу ж написала йому короткого, суто ділового листа. У ньому вона твердо пообіцяла, що регулярно навідуватиме його й передаватиме всі необхідні посилки з продуктами. Богдан відповів їй відмовою, порадивши не марнувати на нього час і жити своїм молодим, щасливим життям.
Однак уперта дівчина категорично відмовилася його слухати. За пів року, на самому початку дві тисячі вісімнадцятого, вона особисто приїхала до нього на офіційне побачення. Вони сиділи в кімнаті для відвідувачів, розділені широким столом, і розмовляли гранично стримано, намагаючись не привертати зайвої уваги охорони. Альонка поділилася новиною про те, що нещодавно переїхала жити ближче до колонії й успішно влаштувалася працювати медсестрою в невелику лікарню в сусідньому селищі. Богдан лише мовчки кивав головою, уважно слухаючи й відчуваючи в душі величезну вдячність за те, що донька брата не покинула його в біді.
Настала тепла весна дві тисячі дев’ятнадцятого року. Богдан відсидів рівно два роки з призначених семи. Тюремне життя на суворій зоні текло своїм звичним, монотонним руслом: щоденний жорсткий режим, виснажлива робота в швейному цеху й підтримання непорушного авторитету серед простих сидільців. До Коваля постійно йшли люди по життєву пораду або для розв’язання складних спірних ситуацій. Він незмінно судив суворо за поняттями, максимально справедливо й не витрачаючи зайвих слів на пусті балачки. Тюремна адміністрація воліла не втручатися в його справи, чудово знаючи, що від цього авторитета проблем із дисципліною точно не буде.
Одного квітневого дня Богданові несподівано принесли листа від Альонки. Послання було зовсім коротким і написаним у підкреслено діловому тоні. У ньому дівчина повідомляла неймовірну новину: вона змогла влаштуватися на постійну роботу медсестрою просто до тюремної лікарні ІК-29 — тієї самої колонії, де він зараз відбував свій строк. Вона писала, що отримала це місце завдяки гарним рекомендаціям від знайомих лікарів, умови праці там виявилися вельми пристойними, а заробітна плата вигідно відрізнялася від окладу у звичайній селищній лікарні. До своїх нових обов’язків вона мала стати рівно за два тижні.
Богдан перечитав отриманий лист двічі, не вірячи власним очам. У його грудях оселилося дуже дивне, змішане почуття: гостра, колюча тривога тісно переплелася з чимось неймовірно теплим і рідним. З одного боку, Альонка тепер буде зовсім поруч, на одній із ним закритій території, і він зможе бачити її набагато частіше. Але з другого боку, це рішення таїло в собі колосальну небезпеку для молодої дівчини. Сувора зона — це вкрай жорстоке, суворе й абсолютно непередбачуване місце, де панують вовчі закони.
Молода, приваблива медсестра серед тисяч зголоднілих за жіночою увагою кримінальників — це завжди неймовірно ласий і небезпечний шматок. Коваль на власному багатому досвіді чудово знав, чим зазвичай закінчуються подібні історії за колючим дротом. Недовго думаючи, він написав їй категоричну відповідь: «Отямся й іще раз усе добре зваж. Сувора зона — це зовсім не те місце для такої дівчини, як ти». Однак уперта Альонка воліла залишити це застереження без відповіді.
За рівно місяць Богдан на власні очі побачив її в тюремному медичному блоці, куди прийшов на свій плановий профілактичний огляд. Ледве переступивши поріг кабінету, він помітив Альонку: вона стояла біля ґратованого вікна в білосніжному медичному халаті й зосереджено вносила якісь дані до товстого реєстраційного журналу. Дівчина обернулася на звук кроків, миттєво впізнала дядька Богдана, але жодним жестом чи поглядом не подала виду. Її поведінка залишалася підкреслено професійною й відсторонено холодною.
«Добрий день, ув’язнений. Будь ласка, сідайте на кушетку, зараз я виміряю ваш артеріальний тиск», — сухим, казенним тоном промовила медсестра. Богдан мовчки опустився на вказане місце, а дівчина підійшла впритул, спритно закріпила на його руці манжету тонометра й почала ритмічно накачувати повітря гумовою грушею. Між ними повисло важке, майже відчутне мовчання, яке порушувало лише рівномірне цокання старого настінного годинника. Уважно подивившись на шкалу приладу, Альонка акуратно записала отримані показники до медичної картки й зняла манжету.
«Ваші показники в межах допустимої норми. Чи маєте ви якісь конкретні скарги на здоров’я?» — офіційно поцікавилася вона. «Ніяк ні, скарг не маю», — так само сухо відповів Богдан. «У такому разі ви можете бути вільні й повертатися до свого загону», — підсумувала Альонка. Коваль повільно підвівся з кушетки й пильно подивився їй у вічі. Йому відчайдушно хотілося сказати їй так багато важливих слів, але він змусив себе промовчати, розуміючи всю небезпеку ситуації. Він розвернувся й вийшов у коридор, а важкі двері кабінету щільно зачинилися за його спиною.
Альонка залишилася сидіти за своїм робочим столом, методично продовжуючи заповнювати численні медичні формуляри. Необхідну дистанцію між ними було успішно збережено, і саме так було найправильніше за цих обставин. За неписаними законами зони ніхто з ув’язнених чи охорони не повинен був навіть здогадуватися про їхній тісний зв’язок. Будь-який витік інформації становив величезну загрозу для безпеки самої Альонки й міг завдати непоправної шкоди репутації Богдана.
Справжній злодій у законі не має права заводити сім’ю, мати дітей чи відчувати будь-які сердечні прив’язаності. Якщо таємне раптом стане явним, неминуче почнуться вкрай незручні запитання, поповзуть брудні чутки, що зрештою призведе до повної й беззастережної втрати злодійського авторитету. Коваль усвідомлював цю сувору істину абсолютно чітко, до самого дна своєї душі. Упродовж наступних довгих місяців їхні зустрічі мали виключно рідкісний і епізодичний характер. Переважно це були рутинні планові медогляди раз на квартал або вкрай рідкісні візити Богдана до медблоку з якихось дрібних, незначних приводів.
Щоразу їхнє спілкування будувалося на підкреслено офіційній ноті — виключно як діалог суворої медсестри й звичайного засудженого. Вони не дозволяли собі жодної емоційної близькості чи обговорення суто особистих, сімейних тем. Альонка завжди трималася максимально професійно, а Богдан зберігав крижану, відсторонену незворушність. Однак щоразу, крадькома дивлячись на її зосереджене обличчя, старий злодій відчував у глибині душі величезне, ні з чим не зрівнянне полегшення просто від усвідомлення того факту, що вона перебуває тут, зовсім поруч, і з нею все гаразд.
Решта зеків навіть не підозрювали про існування будь-якого прихованого зв’язку між грізним авторитетом і молоденькою медсестрою. Бувалі смотрящі, які мали звірине чуття на подібні приховані речі, можливо, про щось і здогадувалися, але воліли тримати язики за зубами. Коваль був постаттю колосального масштабу, і до нього відчували безмежну, майже містичну повагу. Якщо така впливова людина вирішила зберегти щось у таємниці, значить, на те були вагомі, незаперечні причини, і лізти в цю справу з розпитуваннями було рівнозначно самогубству.
Зі свого боку, Альонка виконувала свої обов’язки в тюремній лікарні гранично акуратно, намагаючись не допускати жодних конфліктних ситуацій чи ексцесів. Вона приходила на зміну, чітко й сумлінно робила свою нелегку роботу, а потім мовчки йшла додому. У спілкуванні з ув’язненими дівчина завжди дотримувалася суворої дистанції й офіційного тону, ніколи не дозволяючи собі зайвих усмішок, недоречного кокетства чи двозначних натяків. Вона чудово розуміла, в якому небезпечному місці перебуває. Альонка виросла неймовірно розумною й розсудливою — вся в свого покійного батька Дмитра.
Дві тисячі двадцятий рік минув на території зони відносно спокійно й без серйозних потрясінь. Однак коли глобальна пандемія накрила всю країну, тюремні установи негайно перевели на найсуворіший карантинний режим. Усі особисті побачення з родичами були повністю скасовані, а кількість дозволених посилок із волі різко обмежили. Богдан переносив ці жорсткі позбавлення зі стоїчним спокоєм, гідним старого сидільця. Половина його строку — три важкі роки — уже лишилася позаду, і до заповітного звільнення, наміченого на літо дві тисячі двадцять четвертого, залишалося протриматися ще чотири роки.
Він методично вираховував у думках дні, що лишилися, не від пекучого нетерпіння швидше вийти на волю, а радше з глибоко в’їденої звички. Будь-який бувалий зек завжди інстинктивно веде подумки відлік свого строку. Наступні два роки, дві тисячі двадцять перший і двадцять другий, тяглися нестерпно повільно й тягуче. Карантинні обмеження то трохи послаблювали, даючи ковток свіжого повітря, то знову закручували гайки до краю. Саме ж рутинне життя на зоні практично не зазнавало жодних змін. День у день перед очима маячили все ті самі сірі, похмурі бараки, дотримувався все той самий одноманітний, виснажливий режим, і траплялися все ті самі похмурі обличчя арештантів.
Роки, проведені в неволі, давалися взнаки — Богдан помітно постарів і змарнів. У свої п’ятдесят шість років це був уже повністю сивий чоловік із глибокими, різкими зморшками на обличчі, а вранці його почав мучити ниючий біль у натрудженій спині. Але, попри фізичне в’янення, його внутрішній стрижень залишався таким самим незламним і залізним, повністю виправдовуючи знамените злодійське прізвисько. Усі ці важкі роки Альонка й далі самовіддано працювала в стінах тюремної лікарні. Їхні швидкоплинні зустрічі, як і раніше, залишалися вкрай рідкісними й відбувалися лише в разі крайньої потреби…
