Бачилися вони буквально кілька разів на рік, обмінюючись лише короткими, сухими черговими фразами. За цей час дівчина ще більше подорослішала, її характер набув помітної суворості й внутрішньої жорсткості, адже робота в оточенні материх кримінальників неминуче загартовує будь-яку людину. Богдан помічав ці зміни в її поведінці й подумки їх цілком схвалював. Він із гордістю розумів, що донька його найкращого друга Дмитра виросла справжнім бійцем, а не слабкою, безвольною розмазнею. Але у дві тисячі двадцять третьому році розмірене життя зони похитнулося — прибув новий етап із в’язнями.
Серед новеньких виявилися двоє вельми примітних блатних персонажів: Ігор Холоденко, який носив серед своїх кличку Лід, і Максим Дніпров, відомий у кримінальних колах під погонялом Дніпро. Лід був тридцятидворічним, сухорлявим хлопцем із хижим, гострим профілем і колючим, бігаючим поглядом. Для нього це була вже друга ходка до тюрми за скоєний збройний розбій. Його напарник, двадцятидев’ятирічний Дніпро, мав неймовірно широкі плечі, грубі манери й потворний шрам, що розсікав праву щоку. Попри те що це була його перша відсидка, поводився він зухвало нахабно, всім своїм виглядом показуючи, що за ним стоїть якась потужна сила з волі.
Цих двох перевели до ІК-29 з іншої колонії, і вони завжди трималися разом, уявляючи себе неймовірно авторитетними постатями. Вони належали до категорії блатних, але аж ніяк не були справжніми законними злодіями, а в злочинній ієрархії ця різниця має колосальне, принципове значення. Якщо істинні злодії неухильно дотримуються давніх неписаних законів і шанують поняття, то такі блатні, як ця парочка, звикли керуватися виключно власною нахабністю, грубою силою й безмежжям. Лід і Дніпро з перших же днів перебування на новому місці почали агресивно качати права.
Вони безапеляційно вимагали виділити їм найкомфортніші й найтепліші місця в житловому бараці, наполягали на призначенні їх на найлегшу, непильну роботу й грубо вимагали від решти зеків підкресленої поваги до своїх персон. Місцеві смотрящі, стиснувши зуби, поки що воліли терпіти їхні зухвалі витівки, але вже почали кидати в бік новачків косі, несхвальні погляди. Богдан же волів спостерігати за поведінкою цих зухвалих вискочок збоку, не виявляючи найменшого бажання втручатися в ситуацію. Він слушно вважав, що борза молодь зрештою сама в усьому розбереться й поставить нахаб на місце.
Утім, шляхи Льоду й Дніпра кілька разів мимохідь перетиналися з орбітою Коваля. Під час рідкісних зустрічей вони віталися з ним досить стримано, але без належного, обов’язкового в таких випадках шанобливого пієтету. Схоже, вони зовсім не розуміли, птах якого високого польоту стоїть перед ними. У їхньому обмеженому сприйнятті цей літній сивий сиділець був лише черговим відпрацьованим матеріалом, старим зеком, чий час давно й безповоротно минув. Богдан не вважав за потрібне виправляти їхню оману, гадаючи, що виховувати чужих, відбитих від рук биків — не його клопіт.
На початок дві тисячі двадцять четвертого року до заповітного звільнення Богдана залишалося всього якихось жалюгідних пів року. Попереду маячило довгоочікуване літо й манлива свобода. Старий злодій готувався до цієї знаменної події з філософським спокоєм, без найменшої метушні, довгими безсонними ночами розмірковуючи про те, як складеться його життя за периметром зони. Він ухвалив тверде рішення назавжди порвати з кримінальним світом, розуміючи, що його вік уже не дозволяє вести колишню небезпечну гру, та й самого бажання ризикувати більше не лишилося.
У його планах було тихо й непомітно виїхати з рідного Харкова до якогось іншого, спокійного міста й почати життя з абсолютно чистого аркуша. Він потай сподівався, що Альонка не відмовиться допомогти йому облаштуватися на новому місці, якщо, звісно, сама цього захоче, адже вона вже стала цілком дорослою й самостійною жінкою, вправі сама розпоряджатися своєю долею. Настав березень двадцять четвертого року, і до виходу на волю залишалося рівно чотири місяці. Сувора зима відступала вкрай неохоче, на плацу колонії все ще лежав брудний, ніздрюватий сніг, але весняне сонце вже починало потроху пригрівати.
Коваль, як завжди, працював у задушливому швейному цеху, звично сточуючи на машинці грубі рукавиці. Його натруджені руки виконували завчені рухи на повному автоматі, тоді як усі думки були спрямовані виключно до довгоочікуваної свободи. До заповітної дати залишалося всього чотири місяці, або сто двадцять довгих днів. А потім перед ним відчиняться двері в нове, вільне життя. Богдан відчував кожною клітиною свого єства, що ця тюремна ходка стане для нього останньою. Вийшовши за ворота колонії, він мав намір назавжди забути про кримінал, поїхати кудись ближче до моря й насолоджуватися заслуженим спокоєм.
Він думав про те, що Альонка, можливо, допоможе йому облаштуватися на новому місці, якщо погодиться поїхати разом із ним. Хоча він чудово розумів, що вона вже самостійна людина і остаточне рішення залишиться лише за нею. Життя на території зони й далі текло своїм непорушним, усталеним руслом. Щоденний підйом рівно о шостій ранку, мізерний сніданок у загальній їдальні, важка робота в цеху до самого обіду, потім знову виснажлива праця до пізнього вечора. Після короткої вечері йшла одна година особистого часу в гамірному бараці, а о десятій вечора лунала команда відбою.
Богдан скрупульозно дотримувався всіх пунктів тюремного режиму й намагався не привертати до себе зайвої уваги, тому адміністрація колонії, як і раніше, його не чіпала. Його колосальний авторитет серед ув’язнених залишався абсолютно незаперечним. До мудрого Коваля нескінченним потоком ішли зеки по пораду чи з проханням розсудити складну суперечку, і він завжди виносив справедливі рішення, спираючись виключно на злодійські поняття й не піддаючись жодним емоціям. Тим часом нахабні Лід і Дніпро й далі поводилися в колонії так, ніби були тут повноправними господарями.
Вони щиро вважали себе кримінальними авторитетами, повсюдно вимагали свого й домагалися від оточення беззаперечної поваги до своїх персон. Молоді й недосвідчені зеки відверто побоювалися цю неадекватну парочку, тоді як старі сидільці дивилися на їхні витівки з неприхованою, глибокою зневагою. У суворому злодійському світі такі блатні, що не визнають понять, завжди вважалися найпрезирливішою й найнижчою категорією. Коваль, як і раніше, волів спостерігати за їхніми біснуваннями збоку, не бажаючи бруднити руки й втручатися в чужі розбірки.
Він слушно вважав, що виховувати чужих відморозків — не його завдання, і доти, доки вони не переступали певної межі, місцеві смотрящі були готові миритися з їхньою присутністю. Усе змінилося в п’ятницю, п’ятнадцятого березня. Цього дня Богдан почувся недобре — його здолала сильна застуда. Температура піднялася не надто високо, але з’явився болісний, надривний кашель. Одразу після обіду він був змушений вирушити до тюремного медичного блоку. Черга до лікаря виявилася зовсім невеликою, лише три людини перед ним, тож невдовзі він увійшов до знайомого кабінету.
Альонка сиділа за своїм робочим столом, уважно заповнюючи якісь медичні картки. Почувши кроки, вона підвела на нього очі, миттєво впізнала й лише ледь помітно, гранично стримано кивнула головою. «Які у вас скарги на здоров’я?» — поцікавилася вона сухим, професійним тоном. «Сильно застудився, мучить кашель і тримається невелика температура», — хрипко відповів Богдан. Дівчина мовчки підійшла до нього, звичним рухом виміряла температуру, яка виявилася на позначці тридцять сім і два, а потім уважно прослухала легені стетоскопом.
Вона виписала йому таблетки від кашлю й необхідні протизапальні препарати, акуратно занісши всі призначення до медичної картки. Богдан мовчки взяв простягнутий рецепт і вже збирався покинути кабінет, коли у двері голосно, без стуку постукали, і всередину нахабно ввалилися Лід і Дніпро. Коваль безперешкодно вийшов у коридор, залишивши їх наодинці з медсестрою. Виявилося, що Лід вирішив симулювати сильний біль у горлі, а Дніпро поскаржився на нібито забиту руку. Однак їхні справжні наміри були зовсім іншими: вони просто хотіли зблизька роздивитися нову, привабливу медсестру.
До них дійшли чутки від інших сидільців, що в лікарні з’явилася молода, дуже симпатична, але водночас неймовірно сувора дівчина, і вони вирішили особисто перевірити цю інформацію. Альонка, не кажучи жодного зайвого слова, професійно оглянула обох візитерів. Льодові вона мовчки виписала розчин для полоскання горла, а Дніпрові видала тюбик знеболювальної мазі. Але нахабні зеки зовсім не квапилися йти. Лід вальяжно сперся на край її робочого столу й нахабно, масно всміхнувся: «А як звати таку красуню?» — запитав він.
«Мене звати Анна Сергіївна. Можете бути вільні, ваш прийом закінчено», — крижаним тоном відповіла дівчина. «Куди ж ви так поспішаєте нас виганяти, Анно Сергіївно? Ми ж хочемо з вами ближче поспілкуватися», — не вгавав Лід. «Нам зовсім нема про що з вами розмовляти, негайно покиньте кабінет», — твердо повторила вона. У цю мить Дніпро впритул підійшов до дверей і навмисне загородив собою вихід, відрізаючи їй шляхи до відступу. Альонка внутрішньо напружилася, але жодним м’язом на обличчі не виказала свого страху. Її голос пролунав із металевою твердістю: «Негайно звільніть прохід».
«Ну що ви така злюча, Анно Сергіївно, ми ж просто хочемо з вами нормально познайомитися. Ви тут працюєте, а ми тут мотаємо строк, то чому б нам не подружитися?» — далі знущався Лід. «Я принципово не заводжу дружби з ув’язненими. Ідіть звідси негайно, поки я не викликала чергову охорону», — відкарбувала Альонка. У відповідь Лід лише голосно розсміявся, зробив крок уперед, нахабно простягнув свою брудну руку й безцеремонно схопив дівчину за тонке зап’ястя. Альонка бридливо сіпнулася, намагаючись відсторонитися, її обличчя стало мертвотно-блідим, але голос не здригнувся ані на йоту: «Прибери від мене свої руки, зараз же!»
«А чого ти так злишся, красуне? Ми ж до тебе з усією душею і по-доброму», — підморгнув їй ухмилений Дніпро. «Ми могли б чудово домовитися: ти по-своєму допомагатимеш нам, а ми допомагатимемо тобі. Повір, усі залишаться дуже задоволені таким розкладом». Альонка зробила рішучий крок у бік дверей, але Лід міцно перехопив її за лікоть. Він не стискав руку надто сильно, але утримував дівчину на місці. Нахилившись до самого її обличчя, він прошепотів тихим, сповненим знущання голосом: «Ти не поспішай, красуне, краще добре подумай над нашою пропозицією. Ми на цій зоні справжні авторитети, і нас тут усі поважають. З нами дуже вигідно дружити, ти це розумієш?»
У цю мить Альонка різко смикнула руку, силоміць вирвалася із захвату, сильно штовхнула спантеличеного Льода просто в груди й стрімко пройшла повз Дніпра, який загороджував двері. Вона розчинила двері й швидко вийшла в лікарняний коридор, не зриваючись на біг і навіть не озирнувшись назад. Лід і Дніпро залишилися стояти посеред порожнього кабінету, перезирнулися між собою й голосно, знущально зареготали. «Диви-но, яка горда пташка!» — хмикнув Дніпро. «Нічого страшного, вона тут швидко відтане й стане поступливішою», — самовпевнено відповів Лід…
