Богдан не відривав погляду від фотографії.
— У ній було твоє вперте бажання бачити в людях хороше. Катя вірила: варто дати людині шанс, і вона обов’язково обере правильну дорогу.
— А впертість їй дісталася від тебе, — відповіла Марина з ледь помітною усмішкою. — Якщо вона вирішувала, що когось треба врятувати, переконати її було неможливо.
Усмішка згасла, але звична гіркота не повернулася. Вони згадували не жертву зі старої справи й не останки під кам’янистою землею, а живу, поривчасту доньку, здатну годинами сперечатися про справедливість і сердитися, коли дорослі надто швидко ставили на людині хрест.
— Вона була зовсім юною, — сказав Богдан. — Їй здавалося, що любов може виправити будь-кого.
— У бажанні вірити немає зла. Помилка Каті була не в доброті. Вона вирішила, що зможе змінити Романа сама, хоча він сам змінюватися не хотів.
Богдан повільно кивнув. Ці слова не пояснювали мовчання доньки й не зменшували провини вбивці, але допомагали відокремити Катину світлу надію від того, як жорстоко нею скористалися.
— Я все думаю, чому вона не прийшла до нас. Чому нічого не розповіла хоча б тобі. Можливо, ми побачили б небезпеку раніше.
— А можливо, вона соромилася, що знову повірила йому після всіх застережень. Ми вже не дізнаємося. — Марина стиснула пальці чоловіка. — Але Катя знала, що ми її любимо. І тепер знає, що ми не переставали шукати.
Над містом густішали сутінки. У вікнах запалювалося світло, від річки тягнуло прохолодою, на чистому небі з’являлися перші зорі. Богдан слухав дихання дружини й уперше за довгі роки не відчував, що домашнє мовчання вимагає негайної відповіді.
Ще кілька тижнів тому він увійшов до кімнати доньки, збираючись скласти речі й визнати поразку. Серед підручників знайшов альбом, який боявся відкрити два десятиліття. Коротке нагадування про неповернену книгу привело до Ірини. Журнальна закладка нагадала про Романа. Його страх видав таємницю, яку він зумів приховувати стільки років.
Увесь ланцюжок здавався неймовірним, хоча кожна ланка давно лежала поруч: у Катиній кімнаті, у книзі подруги, у пам’яті людей, які не змогли вчасно поєднати розрізнені деталі.
Роман більше не міг ховатися за добробутом, діловою репутацією і минулими роками. Безіменна могила перестала приховувати Катю, а її батьки нарешті змогли попрощатися.
Але залишалася інша загадка, якою не займалося слідство: як жити після втрати, що змінила кожну кімнату, кожну весну, кожну сімейну розмову. Богдан розумів, що одна церемонія не зцілить їх. Біль повертатиметься — із запахом гіацинтів, шелестом сторінок, випадковим дівочим сміхом на вулиці.
Тепер поруч із ним з’явився тихий спокій. Невідомість більше не тримала сім’ю між надією і страхом. Катю знайшли, повернули додому й відпустили в річку, яку вона любила.
Богдан накрив Маринину долоню своєю. Вони продовжать жити, не перетворюючи пам’ять доньки на вічний пам’ятник нещастю. Згадуватимуть синій светр, нерівні латки на джинсах, малюнки рослин у зошитах, її сміх на березі — усе, що існувало до останнього страшного дня.
На фотографії Катя, як і раніше, мружилася від вітру й сміялася. Богдан довго дивився на її обличчя, потім підняв очі до зірок. Уперше за двадцять два роки йому не хотілося питати темряву, де його донька.
Тепер він знав: Катя більше не загублена.
