Роман стверджував, що Катя спробувала піти. Спочатку вони сперечалися в будиночку, потім сутичка продовжилася надворі, біля краю скелі. Вона опиралася й ледь не зіштовхнула викрадача вниз. Тоді він здолав її й кілька разів ударив каменем.
— Коли зрозумів, що Катя не дихає, він запанікував, — продовжив Гнатюк. — Замість того щоб покликати на допомогу, викопав яму неподалік і сховав тіло. Листи й знімки тримав у себе всі ці роки. Після вашого візиту злякався, що минуле знову спливе, купив коробку й спробував закопати все поруч.
Ірина витерла мокрі щоки.
— Тепер я згадую кожне її запитання. Катя питала, чи здатен Роман змінитися, а я думала, що вона просто жаліє його. Ми ж разом сміялися з дівчат, які зв’язувалися з такими людьми. А вона приховувала від мене те саме.
Вона повернулася до батьків подруги.
— Пробачте. Якби я зрозуміла раніше, змусила її розповісти, попередила вас… Може, все склалося б інакше.
— Не бери на себе його провину, — твердо сказала Марина. — Роман брехав, тиснув на неї й користувався її добротою. Ти не могла знати того, що Катя вирішила приховати.
Сергій Левченко, який досі мовчав, важко зітхнув.
— Слідство теж не побачило всієї картини. Ніхто не говорив, що стосунки Каті з Романом були серйозними. Він не мав судимості, не виглядав очевидним підозрюваним. А про стосунки Каті з Максимом знали всі, тому перші дні пішли на перевірку його алібі. Коли воно підтвердилося, ми вже відпрацьовували десятки інших версій.
— А Роман просто продовжив жити, — промовив Богдан.
— Так. Що більше минало часу, то менше підстав залишалося знову перевіряти його як підозрюваного.
Вони повільно пішли до дороги. Богдан кілька разів озирнувся. Білі гіацинти ще виднілися на воді, зникаючи в сонячних відблисках і знову з’являючись на темній смузі течії. Усі роки він уявляв завершення пошуків як полегшення. Тепер зрозумів, що полегшення здатне існувати поруч із таким болем, від якого важко зробити вдих.
Відповіді було отримано. Невідомість закінчилася. Але ні зізнання, ні арешт, ні знайдені останки не повертали вісімнадцятирічну дівчину, якій належало поїхати вчитися, сперечатися з батьками, дорослішати, помилятися й починати спочатку.
Увечері дім зустрів Богдана й Марину незвичною тишею. Коробки з Катіної кімнати все ще стояли у вітальні. На столі лежав розгорнутий випускний альбом. Марина не стала прибирати його на горище.
Вона винесла на задній ґанок невелику фотографію в рамці й поставила між кріслами. Це був не офіційний портрет, а випадковий знімок біля річки: вітер розтріпав Каті волосся, вона сміялася, не помічаючи камери, і в її обличчі не було жодного сліду майбутнього страху.
Сонце сідало за пагорби. Богдан і Марина сиділи поруч, тримаючись за руки. Їхнє спільне горе, яке роками стояло між ними стіною, тепер змінювалося. Воно не ставало легшим, але знову єднало їх, а не розділяло.
Марина першою порушила мовчання.
— Мабуть, тепер ми зможемо йти далі. Не залишаючи її позаду. Просто згадуючи Катю такою, якою вона була до всього цього…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
