Вона запалила сірник із коробки, яку дали люди стійбища. У кутку на нарах сидів старий — древній, як сам ліс. Борода спадала майже до пояса, очі були вицвілими, але уважними й живими. Це й був Якимич.
Він спитав, чи вона з табору. Дарина кивнула. Старий примружився й пробурмотів, що збився з ліку: п’ята вона цього року чи вже шоста. Потім підвівся, пошкандибав до печі, почав розпалювати вогонь, ніби поява втікачки в обледенілому одязі була не дивом і не небезпекою, а звичайною справою зимового вечора. Велів їй сідати, відігріватися, а розповідати потім.
Якимич виявився колишнім каторжанином ще царських часів. Його заслали 1907 року за революційну діяльність. Після революції він не повернувся до міст: приріс до лісу, жив полюванням, риболовлею, обміном із кочівниками. З тридцятих років почав допомагати втікачам. Не з великої ідеї, як казав він сам, а тому, що бачив етапи на Колиму — тисячі людей, половина не доїжджає, інша половина зникає в таборах. Людина, вважав Якимич, має право бодай на спробу.
У нього була своя таємна мережа. Він знав, де стоять пости, які стежки прочісують, хто з провідників допоможе за плату, а хто — тому що сам утратив когось у таборах. Але головним його скарбом були документи. Із схованки він дістав пачку справжніх паспортів, довідок, посвідчень. Чисті бланки, печатки, усе, що могло перетворити втікачку на іншу людину.
Дарина дивилася на папери й не могла повірити, що перед нею лежить не просто порятунок, а нова шкіра, нове обличчя, нова доля…
