Минув тиждень. Сніг на дахах почав танути, а дім Левченків потроху змінювався. Андрій звільнив частину великої кімнати для дівчаток, Мар’яна розвішувала малюнки, Дарина годувала кошенят, які прибігали на подвір’я. Вранці вони разом пекли хліб, і забута кухня наповнювалася голосами.
Іноді Мар’яна сідала за старе піаніно Оксани й обережно добирала мелодію одним пальцем. Одного такого вечора, коли в каміні потріскували поліна, Андрій відчинив вхідні двері й впустив Романа.
Сестри зупинилися біля сходів. Гість зняв шапку й м’яв її в грубих руках. Вицвіла сорочка була акуратно застебнута, але приховати тремтіння він не міг.
— Це… — почав Андрій.
— Я його бачила, — перебила Мар’яна. — Він приходив до центру й лагодив дах.
Роман опустив голову.
— Тоді я не зумів сказати, хто я. Мені здавалося, що після всього, що сталося, я не маю на це права.
Дарина тісніше притулилася до сестри.
— Ти справді наш тато?
Роман опустився перед ними навколішки.
— Так, я ваш батько. Я досі люблю вас, хоча надто довго поводився так, ніби моє серце померло. Я не прошу одразу пробачити мене і нічого не вимагатиму.
Мар’яна дивилася в підлогу. У руках вона тримала засушену білу квітку, що лишилася серед речей Оксани.
— Мама казала, що пробачити — не означає забути. Це означає одного дня зуміти згадати без болю.
По неголеній щоці Романа скотилася сльоза. Дарина зробила маленький крок і поклала долоню йому на плече. Андрій відвернувся до вікна, не бажаючи показувати власних сліз. Йому здавалося, що цієї миті невидима рука Оксани з’єднує людей, які поодинці давно втратили надію…
