Після тієї зустрічі життя в домі набуло нового ритму. Олеся приїздила на вихідних і привозила книжки, Роман латав дах і впорядковував сад. Він не чекав, що дочки одразу назвуть його татом, а просто приходив знову й знову, роблячи те, чого не зумів зробити раніше.
Весна прийшла без гучних змін. Спершу розтанув останній сніг, потім гілки вкрилися молодою зеленню, а із землі показалися перші паростки лілій.
Одного такого ранку Мар’яна принесла Андрієві аркуш. На ньому великими літерами було написано: «Дім Оксани».
— Можна прикріпити це до воріт?
— Звісно. Нехай її тепло залишиться тут.
Того вечора Роман довго сидів біля каміна навпроти портрета Оксани.
— Я вже не пам’ятаю, коли востаннє дихав спокійно, — зізнався він. — Вона врятувала не лише дівчаток. Вона витягла всіх нас.
Андрій кивнув.
— Оксана рідко говорила про любов. Вона просто робила те, що вважала правильним. Тепер наша черга не дати цьому зникнути.
За кілька тижнів над садом піднялися білі чашечки лілій. На воротах з’явилася справжня табличка з назвою, яку придумала Мар’яна, прикрашена стрічками, що їх сплели діти.
За цей час просторі кімнати старого дому підготували для занять і розставили в них парти. Так тут з’явилася маленька школа — продовження справи Оксани. Мар’яна й Дарина готували перший урок разом із вихованцями центру, Олеся розкладала підручники, Роман лагодив лаву.
Кожен займався знайомою справою, і тому зміни здавалися природними. Андрій перевіряв, чи рівно стоять столи, Мар’яна розкладала зошити, а Дарина розвішувала малюнки, залишаючи між ними місце для нових. У запаху свіжого дерева, крейди й випічки змішалися минуле дому та його нове життя. Навіть кімнати, які раніше були зачинені, тепер наповнювалися кроками, ніби стіни нарешті перестали зберігати мовчання.
Андрій стояв біля вікна із записником дружини. Він відкрив першу сторінку й знову прочитав: «Любити — означає наново зводити зруйноване». На подвір’ї задзвенів дитячий сміх, і слова перестали бути лише рядком на пожовклому папері…
