Ближче до вечора Андрій, дівчатка, Роман і Олеся вирушили на цвинтар. Тепер доріжка під деревами була зеленою, а крізь молоде листя падало тепле світло. Біля могили Оксани вони запалили білі свічки й розставили їх серцем. Андрій поклав на граніт свіжий букет.
— Ти зробила те, чого не зумів ніхто з нас, — промовив він. — Повернула до життя наш дім і нас самих.
Мар’яна й Дарина опустилися навколішки, як того туманного ранку, коли Андрій уперше їх побачив. Але тепер їхній одяг був сухий, а в обличчях не лишилося колишнього розпачу.
— Мамо, ми будемо вчити інших так, як ти вчила нас, — пообіцяла Мар’яна.
— І посадимо ще більше лілій, — додала Дарина. — Щоб ти могла побачити їх із неба.
Роман стояв трохи осторонь, стискаючи шапку.
— Дякую за шанс, на який я не заслуговував, — сказав він тремтячим голосом. — Ти повірила в мене, коли я сам уже не вірив.
Олеся запалила останню свічку й тихо промовила, що Оксана продовжує жити в кожній людині, яку навчила дбати й прощати. Вітер ковзнув по пагорбу, зірвав із букета кілька пелюсток і підняв їх над могилою.
— Поглянь, Оксано, — прошепотів Андрій, дивлячись угору. — У нас знову є дім, у якому лунає сміх.
Він узяв дівчаток за руки. Вони пішли назад доріжкою, а поруч крокував Роман. Сонце пробивалося крізь листя, і в його м’якому світлі Андрій нарешті зрозумів: смерть здатна обірвати голос і зупинити серце, але їй не під силу знищити добро, одного разу віддане іншій людині.
Білі лілії розквітатимуть знову, і разом із ними в цьому домі завжди житиме Оксана.
