Із центру він вийшов під дощ, що посилився. Олеся передала йому копії фотографій і старих записів, і Андрій сховав теку під пальто. Він не знав, де шукати дівчаток, але вже не міг повернутися додому й чекати.
На ґанку він іще раз подивився на знімок сестер. Папір відсирів по краях, і Андрій прикрив його долонею від крапель. Вісім років — вік, коли дитина має боятися темряви у власній кімнаті, а не шукати нічлігу серед чужих під’їздів. Ця думка змусила його забути про втому. Він вирішив перевірити кожне місце, згадане в документах Оксани, навіть якщо на це піде вся ніч.
Фари седана вихоплювали з темряви мокрі стіни й порожні тротуари. Андрій зупинився біля маленької пекарні, де ще горіло світло. Рум’яна господиня довго вдивлялася у фотографію, перш ніж кивнути.
— Учора дві схожі дівчинки сиділи на сходах через дорогу. Я винесла їм булку, а вони злякалися й утекли.
Андрій подякував їй і знову вийшов під холодні струмені. Він пройшов кілька кварталів пішки. Мокра сорочка липла до спини, ліхтарі блимали, і в кожній арці ввижався рух. Нарешті погляд зачепився за ветху будівлю дешевого мотелю. Його адреса траплялася в одній із квитанцій Оксани.
Усередині тягло гасом і пліснявою. Сутулий хазяїн за стійкою байдуже знизав плечима, почувши запитання про близнючок.
— Тут багато хто ховається від негоди. Тиждень тому під навісом ночували дві малі. Вранці їх уже не було.
Андрій повернувся до виходу й раптом помітив дошку зі старими оголошеннями. Серед пожовклих аркушів висів малюнок: дві дівчинки з білими ліліями в руках. Під ними простим олівцем було написано: «Мамо, ми все ще тут».
Крапля зі стелі впала на напис і розмила останню літеру. Андрій торкнувся шорсткого паперу. Дівчаток поруч не було, однак цей слід доводив, що він рухається їхньою дорогою, повторюючи шлях Оксани…
