Повернувшись глибокої ночі, Андрій зупинився біля сходів. Нагорі, за зачиненими дверима, три роки залишалася недоторканою кімната дружини. Раніше він не міг змусити себе зайти туди; тепер розумів, що відповіді можуть бути лише серед її речей.
Сухі лілії й досі зберігали слабкий запах, змішаний з ароматом парфумів. На столику стояло дзеркало, поруч лежали ручка й невеликий записник. Першу сторінку відкривала фраза: «Любити — означає наново зводити зруйноване».
Далі йшли датовані записи. Оксана писала, що знову зустріла дочок Романа біля старого причалу. Їхній батько був п’яний, дім занепав, а самі дівчатка лякалися кожного дорослого. Усміхнутися вони змогли лише тоді, коли вона показала їм кошеня.
«Хочу поговорити з Андрієм, — читалося нижче, — але він постійно зайнятий. Боюся, він не зрозуміє: якщо ділишся любов’ю, її не стає менше».
Наступні рядки були написані нерівно, ніби Оксана поспішала. Вона відвезла сестер до «Теплого дому», привезла їм одяг і допомогла вчитися читати. Дарина мріяла малювати, Мар’яна хотіла стати вчителькою. Дивлячись на них, Оксана почувалася матір’ю, хоча ніколи не вимовляла цього вголос перед чоловіком.
На іншій сторінці знову з’явилося ім’я Романа. Дружина не заперечувала його провини, але й не вважала безнадійним. «Він наробив багато помилок. Та все ж я хочу спробувати виправити те, що залишилося після того давнього звільнення, — писала вона. — Зробити це і заради нього, і заради нас».
Андрій читав до світанку. Колись звільнення Романа здавалося йому звичайним розпорядженням, одним із десятків рішень за робочий день. Тепер за сухим наказом проступали обличчя двох переляканих дітей. Він уперше побачив, скільки болю Оксана мовчки несла сама.
Він не знімав із себе відповідальності, хоча розумів: один наказ не міг бути виправданням усьому, що Роман зробив потім. Дружина теж не виправдовувала ні пияцтва, ні байдужості до дочок. Вона лише відмовлялася вважати остаточно втраченим чоловіка, який одного разу оступився. Саме цієї різниці Андрій раніше не помічав, звикнувши ділити людей на надійних і нікчемних так само швидко, як підписував робочі папери.
Із записника випав старий конверт. На ньому збереглася адреса будинку в старому районі й помітка: «Кімната номер вісім». Андрій негайно зателефонував Олесі.
— Це місце ще існує?
Після короткої паузи вона відповіла, що саме там дівчатка жили перед тим, як потрапили до прийомної родини. За годину Андрій уже їхав вузькою нерівною дорогою. Дощ змішувався зі снігом, а старі будинки тулилися так близько, ніби підтримували одне одного стінами.
На сходах потрібного будинку відбилися сліди маленьких черевичків. Андрій піднявся, постукав і завмер. За дверима почувся обережний шерех, потім у щілині показалося забруднене личко Дарини…
